Смерть у Бреслау - Марек Краєвський

я її примушу. Не дам їй морфію, шантажуватиму шприцом, вона зробить усе, що я їй накажу!). Відігнав еротичне видіння «зробить усе, що я їй накажу!» і встав з-за столу. (Будь активним!). Він походжав кімнатою й голосно висловлював власні сумніви:

— Де ти примусиш її заговорити? У камері. У якій камері? Тут, в управлінні поліції. Навіщо тобі Смолож? Чудово, замкни таку кралечку в камері, і за годину всі тюремники й поліцейські про це довідаються. А про Гестапо й говорити не варто.

У моменти найбільшого знеохочення Анвальдт завжди швидко переносив думки на абсолютно інший об’єкт. Так він учинив і цього разу: заходився вивчати баронову справу. Знайшов там декілька фотографій оргії в якомусь саду й список невідомих йому прізвищ — учасників цих вечірок. Жодне з них не було схоже на турецьке. Про самого ж господаря цих прийомів даних виявилося дуже небагато. Звичайнісінька біографія освіченого прусського аристократа та ще декілька службових записок про зустрічі барона з гауптштурмфюрером СА Вальтером Пйонтеком.

Він застібнув сорочку й пов’язав краватку. Повільно спустився до архіву, принагідно забравши бреславське поліційне посвідчення. (Будь активним!). У підвалах управління поліції його спіткало гірке розчарування. За наказом доктора Енґеля, що виконував обов’язки президента поліції, справу Пйонтека перенесли до архіву Гестапо. Він ледве дійшов до свого кабінету: невимовним болем пульсувала спухла п’ятка, пекли рани й подряпини. Сів за столом і захриплим голосом поставив запитання Моккові, який засмагав на пляжі в Цоппоті:

— Коли ти повернешся, Ебергарде? Якби ти був тут, то дістав би з Гестапо справи Пйонтека й Кепперлінґа... знайшов би схованку, де ми могли б вилікувати Лею від морфінізму... Напевно знайшов би в пам’яті якісь лещата на цього мудакуватого барона... Коли ж ти нарешті повернешся?

Туга за Мокком була заразом тугою за бароновими грішми, за тропічними островами, за невільницями із шовковистою шкірою... (Гарну башту ти збудував, Герберте, із цих кубиків. Будь активним, примусь сам Лею заговорити. Що, не зумієш? Гарну башту ти збудував, Герберте).

VI
Бреслау, вівторок 10 липня 1934 року. Сьома година вечора

На центральній вулиці, до якої доходила Ганза-штрасе, Анвальдт знайшов маленький ресторанчик. За професійною звичкою він записав прізвище власника й адресу: Пауль Зайдель, Тіргартен-штрасе 33. Він з’їв там три гарячі ковбаски, втоплені в кашці з розвареного гороху й випив дві пляшки мінеральної води Дайнерта.

Через десять хвилин, дещо обважнівши, стояв під фотостудією «Фатаморґана». Йому довелося довгенько гамселити в зачинені двері. (Знову, певно, накололася морфієм. Але це вже востаннє). Старий сторож вичовгав з під’їзду на тротуар.

— Я не бачив, щоб панна Сюзанна кудись виходила. Її служниця пішла годину тому..., — бурмотів він, роздивляючись Анвальдтове посвідчення.

Поліцейський зняв піджак і змирився зі струмочками поту, навіть не намагаючись витирати їх носовичком. Присів на кам’яній лавці на подвір’ї біля якогось пенсіонера в сітчастому капелюсі, що сумирно куняв. Він помітив, що одна кватирка в помешканні Леї була незачинена. Насилу видряпавшись на підвіконня (пульсувала спухла п’ята, заважав повний шлунок), він просунув руку досередини й повернув мосяжну клямку. Якусь мить він змагався з фіранкою й буйною папороттю в горщику. У цій квартирі почувався як удома. Зняв піджак, жилет і краватку. Повісив усі речі на спинку стільця й вирушив на пошуки Леї. Подався до ательє, де, як він гадав, лежала задурманена дівчина. Та перш ніж потрапити туди, пішов до ванної: горох із ковбасками подавали могутній фізіологічний сигнал.

У ванній побачив Лею Фрідлендер. Її ноги висіли над унітазом. Стегна й литки були обліплені фекаліями. Вона була зовсім гола. Товстий кабель, зав’язаний навколо її шиї, був прикріплений до каналізаційної труби під самою стелею. Спиною труп торкався стіни. Нафарбовані кармінною помадою вуста розтулилися, оголюючи ясна й зуби, між якими стримів спухлий синій язик.

Анвальдт виблював у біде вміст шлунка. Тоді сів на краєчку ванни й спробував зосередитися. Уже за кілька хвилин був певен, що Лея не вчинила самогубства. У ванній не було жодного стільця, нічого, звідки вона могла б зістрибнути. Не могла зістрибнути з унітаза, бо він був занизький. Їй довелося б зав’язати петлю навколо товстої каналізаційної труби під стелею, а тоді, тримаючись за неї однією рукою, просунути голову в зашморг. (Із таким навіть акробат би не впорався, а тут морфіністка, яку сьогодні вже, напевно, трахнуло з півдесятка мужиків. Схоже на те, що хтось дуже сильний задушив Лею, повісив у ванній зашморг, підняв дівчину й одяг зашморг їй на шию. От тільки забув про якийсь стілець, щоб містифікація виглядала вірогідною).

Раптом він почув лопотіння фіранки у вікні, крізь яке заліз. Протяг. (Мабуть, у квартирі відчинене ще одне вікно).

У дверях стояв високий смаглявий чоловік. Він різко розмахнувся. Анвальдт відстрибнув, наступивши на шовкову комбінацію, що лежала на підлозі. Права нога поїхала назад, уся вага припала на спухлу ліву п’ятку. Вона не витримала. Ліва нога підігнулася й Анвальдт зігнувся перед турком. Той сплів долоні й ударив ізнизу, у підборіддя. Поліцейський гепнувся навзнак у велику ванну. Перш ніж він збагнув, що сталося, побачив перед собою обличчя нападника й величезний п’ястук із кастетом. Удар у сонячне сплетіння примусив його задихнутися. Кашель, хрипіння, розмите обличчя, хрипіння, хрипіння, ніч, хрипіння, ніч, ніч.

Бреслау, того ж таки 10 липня 1934 року. Восьма година вечора

Крижана вода повернула Анвальдта до тями. Він сидів зовсім голий у камері без вікон, прив’язаний до стільця. До нього уважно придивлялися двоє чоловіків у чорних розхристаних мундирах СС. Нижчий кривив довгасте інтелігентне обличчя, на якому з’являлася схожа на усмішку гримаса. Він нагадував йому гімназійного вчителя математики, який