Смерть у Бреслау - Марек Краєвський

— Стояти! — владний жіночий голос зупинив трьох охоронців, які бігли, аби добряче відгамселити того, хто побив їхнього товариша. Вони слухняно спинилися. У вікні другого поверху стояла повна жінка й уважно дивилася на Анвальдта. — Хто ві такий? — крикнула вона з помітним іноземним акцентом.

Побитий охоронець не лише не втримався у вертикальному положенні, а навпаки, простятся на землі. Здоровою рукою він тримався за промежину. Анвальдт пошкодував цього чоловіка, який так постраждав лише через те, що сумлінно виконував свої обов’язки. Він глянув угору й гукнув:

— Кримінальний асистент Герберт Анвальдт.

Мадам ле Ґеф розсердилася, проте не настільки, щоб утратити самовладання:

— Брешеш. Ти погрожував дзвонить до Форстнер. А він не є шеф крипо.

— По-перше, прошу не звертатися до мене на «ти», — Анвальдт усміхнувся, почувши цю чудернацьку німецьку. — А по-друге, мій шеф — кримінальний директор Ебергард Мокк, але я не можу йому зателефонувати. Він поїхав у відпустку.

— Будь-ласка. Заходьте, — мадам знала, що Анвальдт не бреше. Учора через поїздку Мокк скасував щотижневу партію в шахи. Окрім того, вона його панічно боялася й відчинила б навіть грабіжникові, якби той назвав Моккове ім’я.

Анвальдт не дивився на закам’янілі обличчя охоронців. Він увійшов до холу й визнав, що цей храм Афродити за своїм вишуканим інтер’єром не поступається найкращим берлінським. Те саме можна було сказати й про кабінет власниці. Анвальдт безцеремонно вмостився на підвіконні відчиненого вікна. Під будинком чутно було човгання черевиків охоронця, якого тягли товариші. Анвальдт зняв піджака, кашлянув і помасував синець на шиї.

— Незадовго до мого приходу до вашого клубу під’їхав чорний «Мерседес», з якого вийшла дівчина в гімназійній формі. Я хочу її бачити.

Мадам підняла слухавку й вимовила кілька слів (здається по-угорському).

— Хвилинку. Зараз ванна.

«Хвилинка» й справді виявилась короткою. Не встиг Анвальдт намилуватися великою репродукцією «Оголеної махи» Ґойї, як у дверях з’явилася Ернина подоба. Гімназійна форма поступилася місцем рожевому пеньюару.

— Ерно, — цю обмовку він швидко притлумив іронічним тоном. — Перепрошую, Ельзо... До якої гімназії ви ходите?

— Я тут працюю, — пропищала вона.

— Ах, тут, — передражнив він її. — Тоді cui bono[36] ви вивчаєте латину?

Дівчина мовчала, скромно потупивши очі. Анвальдт різко обернувся до власниці лупанару:

— Що ви тут досі робите? Негайно вийдіть!

Мадам виконала наказ без жодного слова, промовисто підморгнувши дівчині. Анвальдт сів за письмовим столом і якусь мить услухався в гомін літнього саду.

— Що ви робите з Маассом?

— Показати вам? (Так само дивилася на нього Ерна, коли він увійшов до помешкання Клауса Шметтерлінга. Вони давно стежили за цим помешканням у берлінському районі Шарлоттенбург: Їм було відомо, що банкір Шметтерлінг полюбляє неповнолітніх дівчаток. Вторгнення виявилося вдалим).

— Ні. Не варто мені показувати, — відповів він знехотя. — Хто тебе винайняв? На кого працює бородатий шофер?

Дівчина перестала усміхатися.

— Не знаю. З’явився цей бородань і сказав, що якийсь тип полюбляє гімназисток. А мені що, шкода? Він гарно заплатив. Відвозить мене до нього й забирає. А, сьогодні повинен відвезти мене на якусь вечірку. Здається, це буде в його шефа. Як повернуся, то все вам розповім.

У своєму житті Анвальдт допитував купу повій і був упевнений, що ця дівчина не бреше.

— Сідай! — кивнув їй на стілець. — Відтепер ти виконуватимеш мої завдання. Сьогодні на цій вечірці ти повинна подбати, щоб усі вікна, а особливо двері на балконі, були принаймні прочинені. Зрозуміла? Пізніше отримаєш інші вказівки. Мене звуть Герберт Анвальдт. Віднині ти працюєш на мене. Інакше опинишся в стічній канаві! Я віддам тебе на поталу найгіршим альфонсам цього міста!

Він усвідомлював, що міг цього не казати. (Будь-яка шльондра найбільше боїться влади поліцейського). Йому здалося, що він почув скреготіння власних голосових зв’язок.

— Принеси чогось прохолодного випити! Найкраще лимонаду!

Коли дівчина вийшла, він визирнув крізь вікно. Та навіть спекотне сонце не могло випалити його спогадів. («Здається, ви її знаєте, Анвальдте?» Він оскаженіло стусонув двері до кімнати. Банкір Шметтерлінґ затуляв очі від спалахів магнієвої лампи. Силкувався натягти ковдру на голову).

— Будь ласка. Лимонад. — Дівчина кокетливо всміхалася до симпатичного поліцейського. — Може, у вас є для мене якесь особливе завдання? Я охоче виконаю... (Tiлo Шметтерлінга завмерло в любовних обіймах. Тремтіло жирне тілисько, звивалося гнучке тіло... Нерозривний коїтус поєднав гладкого банкіра із прекрасною, мов сон, нареченою Анвальдта, Ерною Штанґе).

Поліцейський підвівся й підійшов до усміхненої Ерни Штанґе. Зелені очі зайшлися слізьми, коли Анвальдт з усієї сили дав їй ляпаса. Спускаючись сходами, він чув її притлумлені ридання. У його голові крутився афоризм Семюеля Колріджа: «Коли людина сприймає свої думки за людей чи предмети, вона божевільна. Саме таким є визначення божевільного».

Анвальдт сидів у своєму кабінеті в управлінні поліції й насолоджувався тутешньою прохолодою. Він чекав на дзвінок кримінального вахмістра Курта Смоложа, єдиної людини, якій,