Смерть у Бреслау - Марек Краєвський

Ебергард Мокк

P. S. Я їду до Цоппота у відпустку. Протягом моєї відсутності службовий «Адлер» у Вашому розпорядженні».

Мокк заховав листа в конверт і вручив його водієві. Вийшов з машини, намагаючись не вдихати розпечене повітря, що обпікало легені. Тротуар і стіни вокзалу дихали теплом спекотного дня. Десь далеко за містом помирали слабкі передвісники грози. Директор поліції витер чоло носовою хустинкою й рушив у бік входу, не звертаючи уваги на закличні усмішки повій. Гайнц Штауб тягнув за ним дві валізи. Коли Мокк наближався до потрібного перону, хтось швидкими кроками підійшов до нього. Барон фон дер Мальтен, невважаючи на спеку, був зодягнений в елегантний вовняний костюм у срібну смужку.

— Чи можна, Ебергарде, провести тебе до потяга?

Мокк кивнув головою і не зміг опанувати виразу свого обличчя: воно виражало водночас здивування й нехіть. Фон дер Мальтен цього не помітив і мовчки йшов поряд із Мокком, ad infinitum[35] зволікаючи із запитанням, яке повинен був йому поставити. Вони зупинилися біля вагона першого класу. Шофер заніс до купе важкі валізи, кондуктор подавав знаки пасажирам, аби ті сідали в потяг. Барон обіруч обхопив Моккове обличчя й нахилив його до себе, наче збираючись поцілувати, але замість поцілунку поставив запитання. І відразу затулив вуха, аби не почути ствердної відповіді.

— Ебергарде, ти сказав Анвальдтові, що я убив того нещасного Фрідлендера?

Мокк тріумфував. Гайнц Штауб вийшов з вагона, повідомляючи, що потяг уже вирушає, Мокк усміхався, барон заплющував повіки й затуляв вуха, кондуктор чемно запрошував, поліцейський відірвав баронові долоні від його вух.

— Ще не сказав...

— Благаю, не роби цього!

Кондуктор нетерпляче чекав, Штауб наполягав, барон гнівно й водночас благально вдивлявся в Мокка, той усміхався, з-під коліс локомотива вирвалися струмені пари, Мокк увійшов до купе й гукнув у вікно:

— Не скажу, якщо довідаюся, чому тобі так на цьому залежить.

Потяг повільно рушив, кондуктор захряснув двері, Штауб махав на прощання рукою, фон дер Мальтен повиснув на вікні та голосно й чітко вимовив чотири слова. Спантеличений Мокк упав на кушетку, барон відскочив від вікна, потяг набирав швидкість, переляканий кондуктор кивав головою, Штауб спускався сходами, жебрак тягнув барона за рукав піджака («шановний пан ледь не впали під колеса»), барон стояв, випроставшись і ледь не торкаючись потяга, а Мокк непорушно сидів у купе й переконував себе, що слова, які він щойно почув, — не фройдівська обмовка в баронових устах.

Маасс сидів у своїй трикімнатній квартирі на Тауенцін-штрасе 23, слухав потріскування патефонної платівки й на слух реконструював давньоєврейські слова. Він завзято вмочав сталеве перо в пузатий каламар і мережив папір дивними похилими знаками. Він захопився цією роботою. Не міг пробачити собі жодного вагання, жодного сумніву. Дзвінок у двері болісно вразив його, відволікаючи увагу від мови Біблії. Він вимкнув світло й вирішив не відчиняти. Почулося скреготіння ключа в замку. (Певне, це цікавський домовласник. Гадає, що мене немає вдома й хоче трохи понишпорити). Підвівся й розлючено рушив до передпокою, де, як він припускав, зустрінеться з хитрим нишпоркою, з яким він першого ж дня встиг полаятися щодо платні за помешкання. Насправді Маасс не сплачував за винайняту квартиру ані пфеніга із власної кишені, проте для годиться звинуватив власника в здирництві.

Ті, кого він побачив, теж йому не сподобалися. У передпокої, окрім переляканого домовласника, стояло троє чоловіків в есесівській формі. Усі троє вишкірялися до нього. Але Маассові було анітрохи не смішно.

Повертаючись екіпажем додому, Анвальдт ліг на сидіння й перелякано дивився на дахи будинків. Йому здавалося, що паралельні лінії протилежних дахів зливаються й утворюють над ним тремке склепіння. Він заплющив очі й кілька хвилин подумки повторював: «Я нормальний, зі мною все гаразд». Перед очима, ніби заперечуючи повторюване, постала картина Хаїма Сутіна «Вигнані діти». Хлопчик у коротких штанцях показував на щось рукою дівчинці зі скаліченою ніжкою. Вона ледве йшла, судомно вхопившись за руку супутника. Жовта стежка перетинала в перспективі небесну синяву й наштовхувалася на нав’язливу зелень лісу. На луці яскравіли червоні виразки квітів.

Анвальдт раптово розплющив очі й побачив широке бородате темне обличчя візника, що кидав підозріливі погляди на свого пасажира.

— Ми вже на Цітен-штрасе.

Анвальдт фамільярно поплескав візника по плечу. («Я нормальний, зі мною все гаразд»). Розсміявся.

— А є тут у вашому місті якийсь добрий бордель? Але, знаєте, має бути першокласний. Дівки із задами як у кобил. Такі мені до вподоби.

Візник примружився й витяг з-за пазухи невеличку візитку, яку простягнув пасажирові: «Там, шановний пане, ви знайдете будь-які кобіти, яких лише забажаєте».

Анвальдт розрахувався й пішов до наріжного ресторану Калерта. Зажадав у метрдотеля меню і, навіть не глянувши в нього, тицьнув пальцем, замовляючи першу-ліпшу страву. Записав на серветці свою адресу й віддав запобігливому метрдотелеві.

Удома теж не було рятунку від спеки. Він зачинив вікно, яке виходило на південний захід, сказавши собі, що відчинить його лише пізно уночі. Він роздягся до спіднього й