Смерть у Бреслау - Марек Краєвський

словом з вуст і носа Мокка вилітали хмарки диму. — Я колись теж пережив щось подібне. Тому й знаю, як притлумити в собі відчуття гіркоти. Треба напасти, вчепитися комусь у горлянку, рвати й кусати. Боротися! Діяти! На кого ми сьогодні нападемо, Герберте? На продажного еротомана Маасса. А кого використаємо проти нього? — він не відповів, лише кивнув головою в бік будинку, що стояв посеред залитого сонцем саду. Чоловіки згасили цигарки й рушили. Ніхто не зупинив їх ані біля воріт, ані біля дверей. Охоронці гречно вклонялися Моккові. Той декілька разів різко подзвонив і двері прочинилися. Мокк розчахнув їх ударом ноги й гаркнув на переляканого камердинера:

— Де мадам?

Мадам квапливо спускалася сходами, підібравши поли халата. Вона була перелякана не менш, ніж її камердинер.

— Ах, що сталося, ваше превосходительство? Чому ваше превосходительство така сердита?

Мокк став однією ногою на сходинку, узяв руки в боки її гаркнув так, аж задрижали кришталеві підвіски торшера, що стояв у вестибюлі.

— Що це, в біса, означає? На мого співробітника напали у вашому клубі! Як мені це розуміти?

— Вибачте, то було непорозуміння. Цей юнак не мав посвідчення. Але ходімо, ходімо... Прошу до мого кабінету... Курте, принеси пива, сифон, лід, цукор і лимони.

Мокк безцеремонно розсівся за столом мадам, Анвальдт — на шкіряному диванчику. Мадам присіла на краєчку стільця й з острахом поглядала то на одного, то на другого поліцейського. Мокк продовжував мовчати. Увійшов служник.

— Чотири склянки лимонаду, — наказав Мокк. — Дві для цього пана.

На маленькому столику з’явилися чотири запітнілі високі склянки. За служником зачинилися двері. Першу склянку Анвальдт вихилив одним ковтком. Другу він пив уже значно повільніше.

— Покличте псевдогімназистку і якусь іншу гарну дівчину років вісімнадцяти. Вона має бути «незайманою». Ви знаєте, про що я? А тоді залиште нас із ними віч-на-віч.

Мадам промовисто всміхнулася й, задкуючи, вийшла. Свіжонафарбовані очі значущо підморгували. Вона була щаслива що «його превосходительство» перестали гніватися.

«Гімназистку» супроводжував кароокий янгол з рудими косами й ніжною білою шкірою. Поліцейські не запропонували дівчатам сісти. Обидві стояли посеред кімнати безпорадні й стривожені.

Анвальдт підвівся й заклавши руки за спиною, пройшовся кімнатою. Раптом зупинився перед «Ерною».

— Слухай мене уважно. Сьогодні бородатий шофер відвезе тебе до Маасса. Скажеш Маассові, що твоя подруга з гімназії прагне з ним познайомитися й ощасливити його. Вона чекатиме на нього в готелі... У якому готелі? — запитав він Мокка.

— «Під Золотою Гускою» на Юнкер-штрасе 27/297.

— Ти, — звернувся Анвальдт до рудоволосої, — справді там на нього чекатимеш у номері 104. Портьє дасть тобі ключ. Ти повинна вдавати невинну й віддатися Маассові після довгих умовлянь. Мадам скаже тобі, що зробити, щоб клієнт думав, що має справу з незайманою. Тоді ти, — він вказав пальцем на «Ерну», — до них приєднаєшся. Коротше кажучи, ви повинні затримати його в цьому готелі на дві години. І не хотів би я опинитися у вашій шкурі, якщо вам це не вдасться. Це все. Є якісь запитання?

— Так, — пролунав голос «гімназистки». — А шофер погодиться відвезти нас туди?

— Йому однаково, де ти цим займатимешся, аби лише з Маассом.

— Я теж хочу запитати, — прохрипів рудоволосий янгол. (Чому всі вони мають такі грубі голоси? Пусте. Вони й так чесніші, ніж Ерна Штанге зі своїм мелодійним тихим попискуванням). — Де мені взяти гімназійну форму?

— Одягни звичайне плаття. Зараз літо, не в усіх гімназіях вимагають носити форму. Окрім того, скажеш йому, що ти посоромилася прийти у формі на побачення до готелю.

Мокк підвівся з-за столу:

— Ще питання є?

Бреслау, того ж таки 14 липня 1934 року. Десята година ранку

Вони припаркували «Адлера» біля управління поліції. Увійшовши до похмурої будівлі, від мурів якої віяло крижаним холодом, розділилися: Мокк пішов до Форстнера, Анвальдт — до архіву, де зберігалися матеріали слідства. За чверть години вони зустрілись біля портьє. Обоє тримали під пахвою якісь пакунки. Пошкодувавши, що доводиться полишити прохолодні стіни управління поліції, вони вийшли на вулицю, де замалим не задихнулися від спеки. Біля машини стояв поліційний фотограф Гельмут Елерс, чия велика лиса голова, здавалося, віддзеркалювала сонячні промені. Усі троє сіли в машину. Анвальдт був за кермом. Спершу вони поїхали до тютюнової крамниці Дойчманна на Швайдніцер-штрасе, де Мокк купив свої улюблені сигари, а тоді повернулися. Проминули церкву св. Доротеї, готель «Монополь», Міський Театр, універмаг Вертгайма й звернули праворуч, на Тауенцін-штрасе. За кільканадцять метрів авто зупинилося. Із під’їзду вийшов Курт Смолож і підійшов до машини. Він швидко сів біля Елерса й промовив:

— Вона в нього вже п’ять хвилин. Шофер Кепперлінга чекає на неї там, — він вказав рукою на чоловіка, який курив цигарку, спершись на свого «Мерседеса». Той обвіювався затісним кашкетом і вочевидь задихався в темній лівреї, прикрашеній золотими ґудзиками й монограмою барона. За мить на розпашілому наче піч тротуарі з’явився збуджений Маасс із гарненькою гімназисткою, яка повисла в нього на руці. Якась літня добродійка, що саме проходила повз них, сплюнула з відразою. Сіли до «Мерседеса». Шофер не виявив ані найменшого здивування. Захурчав мотор. За мить елегантна машина зникла з їхніх очей.

— Панове, — тихо промовив Мокк. — У нас дві години. А Маасс нехай ще трохи навтішається наприкінці. Невдовзі він опиниться в нас...