Смерть у Бреслау - Марек Краєвський

Вони вийшли й полегшено сховалися в затінку під’їзду. Низенький сторож перепинив їх і трохи злякано запитав:

— Панове до кого?

Мокк, Елерс і Смолож не звернули на нього найменшої уваги. Анвальдт припер його до стіни й міцно стиснув долонею вкриті щетиною щоки. Рот сторожа перетворився на перелякане рильце.

— Ми з поліції, але ти нас не бачив. Зрозуміло, чи хочеш мати проблеми?

Сторож кивнув головою, мовляв, розумію, і дременув углиб подвір’я. Анвальдт важко піднявся на другий поверх і натиснув на мосяжну клямку. Двері піддалися. Хоча розмовляв він зі сторожем, а тоді піднімався догори усього хвилини дві, обидва поліцейські й фотограф не лише безгучно увійшли до помешкання, а й розпочали прискіпливий обшук. Анвальдт швидко приєднався до них. Одягши рукавички, поліцейські піднімали й оглядали різноманітні предмети, а тоді клали їх точно на те саме місце. Через годину всі зустрілися в Маасовому кабінеті, який обшукував сам Мокк.

— Сідайте, — Мокк вказав їм на стільці навколо круглого столика. — Ви обшукали кухню, ванну, спальню й вітальню? Чудова робота. Нічого цікавого не знайшли? Я так і гадав. Зате я тут знайшов дещо цікаве... Цей зошит. Елерсе, до роботи!

Фотограф витяг свої прилади, на письмовому столі поставив рухомий штатив, на якому розмістив фотоапарат «Цайсс». На стільниці поклав Моккову знахідку. Притис зошита склом і натиснув на спуск фотоапарата. Спрацював спалах. На плівці відбилася титульна сторінка: «Die Chronik von Ihn Sahim. Übersetzt von Dr. Georg Maass»[38]. Спалах тріскотів іще п’ятнадцять разів, доки не було сфотографовано всі сторінки, списані чітким дрібним почерком. Мокк глянув на годинника й сказав:

— Шановні панове, ми завершили вчасно. Елерсе, о котрій ви отримаєте готові фотографії?

— О п’ятій.

— Анвальдт забере їх у вас. Лише він, зрозуміло?

— Авжеж.

— Дякую вам.

Смолож зачинив двері так само легко, як і відкрив. Анвальдт глянув у вікно й крізь кольорові скельця вітража побачив сторожа, що підмітав подвір’я й боязко поглядав у бік будинку. Скидалося на те, що він не зрозумів, до якого помешкання вони заходили. За кільканадцять секунд усі сиділи в машині. Керував Мокк. Поїхали Агнесс-штрасе. Біля управління поліції вийшли Елерс і Смолож. Мокк із Анвальдтом звернули на Швайдніцер-штрасе, а тоді на Цвінґер-пляц і, проминувши кофейну фабрику й Купецький клуб, виїхали на жваву Шубрюкке. Там вони проїхали повз універмаги Петерсдорффа та братів Барашів, останній увінчувала скляна земна куля, залишили позаду Палеонтологічний музей і колишню будівлю управління поліції. Доїхали до Одеру. Біля гімназії св. Матвія завернули праворуч і нарешті опинилися на Тумському острові. Проминувши середньовічний кафедральний собор і червону будівлю Георгіанської семінарії, опинилися на Адальберт-штрасе. За мить їм уже низько вклонявся метрдотель ресторану «Під Лессінґом».

У залі панувала приємна прохолода. Дихати стало легше й відвідувачів оповила сонливість. Анвальдт заплющив очі. Йому здалося, що він гойдається в лагідних хвилях. Брязкіт столових приборів. Мокк двома виделками змагався з рожевим, із хрумкою шкоринкою лососем, присмаченим хроном. Відірвавшись на мить від риби, він весело глянув на сонного Анвальдта.

— Прокиньтеся, Анвальдте, — торкнув сплячого за плече. — Ваш обід холоне.

Попихкуючи сигарою, Мокк спостерігав, як Анвальдт жадібно поглинає біфштекс із квашеною капустою й картоплею.

— Не ображайтеся, Герберте, — Мокк приклав руку до свого випнутого живота. — Я переїв, а у вас, як бачу, гарний апетит. Може, візьмете шматок мого лосося? Я його навіть не торкнувся.

— Із задоволенням. Дякую. — Усміхнувся Анвальдт. Іще ніхто ніколи не ділився з ним їжею. Він зі смаком з’їв рибу й відсьорбнув великий ковток міцного чорного чаю.

Мокк подумки складав характеристику Анвальдта. Вона видавалася неповною без деталей, що стосувалися тортур у казематах Гестапо. Але він не міг спромогтися на жодне запитання, жоден прийом, який змусив би Анвальдта зізнатися. Мокк уже декілька разів відкривав рота, аби запитати про щось, але відразу ж відмовлявся від цієї думки, бо йому здавалося, що сказане ним буде недоречним. За кілька хвилин Мокк змирився з думкою, що за тиждень йому не вдасться змалювати дівчаткам мадам ле Ґеф психологічний портрет Анвальдта.

— Зараз пів на другу. До пів на п’яту перегляньте справу фон Кепперлінґа й помізкуйте, чим ми можемо його притиснути. І перегляньте справи всіх турків. Може, щось там знайдете. О пів на п’яту віддайте всі справи Форстнерові, о п’ятій заберіть в Елерса фотографії й приїдьте до мене додому. Залишаю вам машину. Зрозуміло?

— Звичайно.

— Тоді чому ви так дивно на мене дивитеся? Вам щось потрібно?

— Ні, нічого... Просто зі мною ніхто ніколи не ділився їжею.

Мокк голосно засміявся й поплескав Анвальдта по плечу.

— Не думайте, що це ознака якоїсь особливої симпатії, — збрехав він. — Це моя звичка з дитинства. Я завжди мусив залишати чисту тарілку... Зараз я поїду екіпажем додому. Мені треба подрімати. До побачення.

Кримінальний директор засинав уже в екіпажі. Западаючи в дрімоту, пригадав собі один недільний обід рік тому. Він сидів із дружиною в їдальні й жадібно поглинав реберця в томатному соусі. Дружина теж їла зі смаком, виїдаючи спершу м’ясо. Якоїсь миті вона благально глянула на тарілку чоловіка, який завжди найкращі шматки залишав насамкінець.

— Будь ласка, дай мені трошки м’яса.

Мокк не відповів і напхав повний рот м’ясом,