Провалля - Євгеній Шульженко

​- Поки ви тут будете шепотітись за моєю спиною, - вже тихо, спокійно мовив, - я піду вперед. Зроблю вам послугу, не буду маячити перед вашими очима, - увімкнув ліхтарик та чкурнув по коридору.

​Діана відкрила рота, намагаючись щось сказати, але так слів й не знайшла. Лише розуміла, що не хоче його зупиняти. Хай йде собі. Заспокоїться врешті решт, візьме себе в руки. Можливо, зрозуміє, що втрачає її. «Чи вже втратив?» - промайнуло в голові.

​Тільки Макар зник з поля зору, Арсеній присвиснув. Міра зашипіла на друга, покрутивши пальцем біля скрині. В’ячеслав удав, що не зрозумів, що тут відбулось. Підняв свій рюкзак, закинув на плече. Схопив рюкзак Макара та потягнув за собою наче сумку.

​- Треба йти, - сказав новенький, відволікаючи від того, що відбулось, - небезпечно залишати Макара самого. Не відомо що там в тому торгівельному центрі. Десь перечепиться, впаде та голову собі скрутить.

​Компанія зібралась. Без слів, в повній тиші. Тільки було чути, як Міра щось шепоче Олесю. Рушили, але на хвилину зупинились біля стіни ліфта, оглянувши з десяток фотографій.

​- Нічого собі, - мовив Арсеній, зупинившись, - погляньте на напис на дверях ліфта, - друзі зібрались разом, а хлопець прочитав вголос, - Не йдіть далі..

​- Написано наче кров’ю, - тремтячим голосом відізвалась Міра, - гляньте!

​- Та ні, - Олесь сів біля напису та потер його нігтем, - це просто червона фарба.

​- Все одно, мені страшно, - незадоволено пояснила дівчина, - йдемо швидше. Макар зараз сам. Я боюсь за нього.

​Рушили вперед, максимально прискорившись. Ліхтарики швидко розганяли темряву, але Діана й досі бачила перед очима напис «Не йдіть далі..». Чортихнувшись згадала відповідь мерця на тринадцятому поверсі.

В кінці коридору побачили широкі відкриті двері. Одразу за ними невеликий прохід та коротенький ескалатор.

​В променях світла компанія побачила торгівельний зал третього рівня. З однієї сторони магазинчики зі скляними стінами. З іншої – металеві перила та скляна перегородка. За нею порожнеча.

​Зійшли по ескалатору. Міра збуджено махала ліхтариком в різні сторони. Так вже чекали цього місця. Час від часу потрапляла в очі Діані та хлопцям. Аж раптом світло зупинилось на стелі. Спочатку подруга почала перелякано тихо стогнати. Потім забубоніла хрипким голосом, показуючи на стелю переходу з ескалатором.

​Не очікуючи нічого містичного, Діана тихо закричала. Арсеній підскочив та закрив їй рота своєю долонею. Але було занадто пізно. Спочатку стеля почала пищати. Почулось шарудіння. За секунду, на друзів почали падати чорні живі створіння. Миттєво піднявся страшний вий, замахали крила, запищали тільця.

​Компанія впала на підлогу, закриваючи голови руками. Міра в паніці спробувала тікати, але Олесь втримав її, притиснувши до себе. Ціла зграя кажанів верещала та кружляла в повітрі. За декілька хвилин, нічні тварини, трохи заспокоївшись, чкурнули вгору, в сторону ескалатора. Вилетіли в коридор одинадцятого поверху та кинулись в інший кінець.

​До торгівельного центру повернулась тишу, залишивши переляк друзів та дзвін у вухах. Кажани знайшли вихід до порожнини, ринувши в темряву. Останній крик потонув в минулому.

Хлопці та дівчата повільно піднялись, уважно розглядаючи стелю. Потім підійшли до металевих перил. Очам відкрився широкий простір з коридорами, магазинами та невеликим парком на три рівні нижче. Трохи далі, по коридору, побачили скляний ліфт та сходи на другий й перший рівень.

​Парк, що був посередині, виглядав занедбаним. Біля стежинки, що йшла в другий кінець торгівельного центра, вмонтовані лавки для відпочинку. По дорозі два великих зруйнованих фонтани. Замість трави, всюди мох, якому не потрібно світло. Моторошну картину доповнювали мертві дерева. Високі голі стовбури та гілки, без жодного листочка.

​- Виглядає не дуже привітно, - тремтячи мовила Діана, - Але я впевнена, що тут було гарно.

​- Може нічого й не змінилось, - хмикнув Арсеній, що теж не мав впевненості в голосі, - але нашого друга ніде не видно, - хлопець відчував провину перед Макаром, адже це був його дурний жарт, - він тихо пройшов крізь зграю кажанів. Уявляю, якби він помітив їх та злякався.

​- Верещав би як ми? – істерично, але тихо засміяласьМіра.

​- Та ні, верещали б ми з тобою, - відповів Арсеній, потираючи плечі, - ці милі істоти куди зараз полетіли? – показав головою в сторону ескалатора, - правильно, на поверх. Якраз там де могли стояти ми.

​- Ми з Олесем підемо цим рівнем, - Міра швидко потягнула коханого, увімкнувши ліхтарик, - побачимось тут? Ні, давайте не тут, - боязно глянула на стелю, де щойно була зграя, - краще біля фонтану.

​- Так, гуляйте, - погодився Арсеній, махнувши рукою, - Ді, йди зі Славою, - але одразу нахмурився, - ні, краще ми з тобою вдвох підемо на другий рівень, - глянув винувато на В’ячеслава, - а ти йди на перший. Добре?

​Новенький погодився, не сказавши ні слова. Взагалі, після зустрічі з кажанами, він наче язика проковтнув. Компанія розділилась, всі розійшлись своїм маршрутом, розглядаючи торгівельний зал.

​- Якщо тут є кажани, - невпевнено спитала Діана, - можуть бути й коти?

​- Чому ти питаєш про котів? – всміхнувся Арсеній, розглядаючи магазин з одягом відомого виробника, - тут може водитись все, що завгодно.