Провалля - Євгеній Шульженко

Кинула погляд на Арсенія та його руку. Якщо тіло добре розвинуто, а це саме про друга, кожен м’яз рухається, виділяється. Хлопець сидів розслаблений, не напружувався. Проте планшетка рухалась. Повільно рухалась вниз та спинилась на «Так».

Друзі відкрили очі, бажаючи побачити відповідь на поставлене питання. Міра ойкнула, але палець не прибрала. Макар всміхнувся, розуміючи, що Арсеній зробив крутий фокус. Лише В’ячеслав сидів та напружено хмурив брови.

- Ді, твоя черга, - тихо порушив тишу Арсеній, - мертві з нами, - глянув на дівчину, махнувши головою.

- Я не знаю, - пробубоніла Діана, зрозумівши, що її почало трясти від страху, - хвилинку, - закрила очі та зітхнула, зосередившись, - ми зможемо пройти на перший поверх? – спитала перше, що спало на думку, глянувши на Арсенія з запитанням на обличчі.

Хлопець підняв плечі та легко всміхнувся. Перевів погляд на планшетку. Очікували. Зірка почала рух. Відійшла в сторону та зупинившись, повернулась до слова «Так». Олесь приснув, подавивши сміх. «Банально?, - промайнуло в голові дівчини, - розумію!». Чомусь вголос не наважилась сказати. Зосередилась.

- Як тебе звати? – спитала та затамувала подих, - Скажи нам своє ім’я.

Деякий час нічого не відбувалось, але потім зірка повільно потягнулась до літери «Я» та зупинилась. Продовжила рух до літери «Н». Завмерла.

- Тебе звати Ян? – спитала Діана, але розуміла, що чекати відповіді «Так» не потрібно. 

Стало неймовірно моторошно. Біля неї знаходиться привид на імʼя Ян, що вирішив поговорити з живими. Майже забула про настрій, про хлопців, про вибір. Спіритична дошка затягувала, наводила паніку, страх. Аж раптом, відчула спиною теплий вітерець. Прикусила губу, розуміючи, що не може рухатись. Питання саме вилетіло з вуст.

- Ми вийдемо з провалля? – хрипко та тихо спитала.

Планшетка повільно потягнулась вниз. Потім зупинилась, та рушила в сторону. За мить, зупинилась на слові «Ні». Побачивши відповідь, Міра підскочила, відірвавши палець від зірки та запищала.

- Досить цих жартів! – крикнула тонким голосом на Арсенія, - ти вже задовбав мене своїми приколами.

- Я взагалі нічого не робив, - злякався не на жарти Арсеній, - ми всі тримали цю бісову планшетку, - а потім вибухнув, - досить вже мене в усьому обвинувачувати.

- Але це була твоя ідея! – не зупинялась Міра, по обличчю якої текли сльози, - мені все це набридло.

Дівчина озирнулась та схопила ліхтарик. Увімкнула та пішла геть по коридору. Олесь підскочив здивований та рушив в сторону коханої.

- Не потрібно, - кинула розлючено, - я хочу побути сама, - розвернулась й пішла далі, завернувши за кут.

Олесь так і лишився на місці, хлопаючи очима. Розвернувся до Арсенія та покрутив пальцем біля скрині. Жартівник розвів руки в сторони, показуючи, що він не винен.

Макар та В’ячеслав встали, Діана одразу відчула прохолоду. Хлопці закривали її та зігрівали. Глянула на дошку, досі тримаючи планшетку пальцем. «Це був жарт? - промайнуло в голові, - чи мертвий дійсно поряд?». Несподівано, від протягу колихнулось волосся. Знову цей клятий вітерець. Чи це просто маркер десь в голові, від якого вибухають барви її фантазії? Відчула, що серце затремтіло в грудях. «Можливо, Ян досі поряд?, - паніка стисла шию, - як потрібно завершувати сеанс з спіритичною дошкою? Дух розлютиться, почне вбивати!».

Від власних думок Діані стало моторошно. Тихо мовила «Вибач» та відпустила палець. Піднялась та увімкнувши ліхтарик. Рушила в сторону, де зникла Міра. Олесь благаючи глянув на подругу. Хвилювався, не знаючи, як йому діяти. «Провалля дійсно діє на нас» - промайнуло в голові дівчини. Торкнулась плеча рудого хлопця та всміхнулась.

- Я знайду Міру та заспокоюю її, - тихо мовила, - не хвилюйся. Збирайтесь та чекайте нас тут.

Олесь махнув рукою, погоджуючись та відійшов в сторону. Діана посвітила в коридор, розглядаючи пил, що плавав навколо. Протягу більше не відчувала. Зітхнула та пішла вперед.

Зайшовши за куток, почала оглядати квартири, шукаючи подругу. Дійшла вікна, що вело в порожнину. Скло ціле, без тріщини, але дуже брудне. За ним нічого крім темряви не видно. Зазирнула в останнє приміщення та побачила світло.

- Мала, ти тут? – позвала подругу, - це я, Діана. Впустиш мене у хату?

- Заходь, - відповіла Міра тремтячим голосом, - тут безлад, не звертай уваги, - підхопила жартівливий настрій, - чаєм також я тебе не напою, все закінчилось.

- Ти як? – спитала Діана, знайшовши подругу на кухні, - я гадала, що це я така боягузка. А виявилось, що ні.

- Я не боягузка, - Міра підняла заплакані очі, - я просто втомилась. Знаєш, - замовкла, наче підбираючи слова, - враження, що підземелля витягує з мене всі сили. Не знаю, як це пояснити.

- Дівчинко, тебе розумію, - погодилась Діана, піднявши стілець, - те саме, слово в слово, я сказала Славі. А він знаєш, що відповів? – Міра зацікавилась, ледь всміхнувшись, - він сказав, що провалля як жива істота. Слідкує, витягує з нас все радісне.

- Може й так, - хмикнула подруга, яка ніколи не вірила в монстрів та демонів, - а що у Вас зі Славою було на сімнадцятому поверсі? – глянула на вікно в кухні, в якому теж було ціле скло.