Гніздо Кажана - Дарина Гнатко

Мері певне повторювала чужі слова, й Ліза знала, кому вони були належними, і їй було вкрай неприємно слухати, як сестра затято чорнить людину, геть нічого про неї не знаючи, а переповідаючи чужу думку. Тому вона зупинила Мері дещо різкіше, ніж збиралася:

— Мері, досить!

— Але ж я кажу правду! — гаряче заперечила Мері, й її повновидні, рожеві вуста підкопилилися в тонку, пряму лінію.

Ліза зітхнула, їй зовсім не хотілося сваритися з сестрою, але ця вперта ненависть до Ярослава Кириловича, добре підігріта Романом Яковичем, просто виводила її з себе.

— Мері, чому ти ставишся так погано до Ярослава Кириловича? Що такого поганого він зробив?

Ніжне личко Мері посуворішало.

— Він ненавидить свого кузена!

— А хіба Роман Якович любить його?

— У Романа Яковича є на то підстави.

— Господи, Мері, які ж?

Ніжні щічки Мері почервоніли, вона кинула дивний погляд на Лізу, мов і бажаючи щось сказати, та не наважуючись, усе ж вагаючись. Нарешті вона похитала головою й м’яко, мов вибачаючись, промовила:

— Я не можу, не можу тобі того сказати… це буде не надто приємно для тебе, більш того, мої слова можуть зробити тобі боляче.

— Мері, не лякай мене. Скажи, у чому річ.

— Ні!

— Мері!

— Добре. Ярослав Кирилович підступливо та підло відбив у свого кузена кохану, ту саму панну Олену, котра потонула в річці, покінчивши життя самогубством. Роман Якович сказав, що вона була дуже нещасливою в шлюбі, чоловік постійно принижував її, був таким грубим, міг образити. Саме через то вона й кинулася до Сули — втомилася жити поряд з чудовиськом.

— Чудовиськом? А чому ж він тоді так побивається за нею?

Мері поглянула на Лізу з жалем.

— Лізо, ну як же ти не можеш зрозуміти? Він же божевільний, а божевільному був би привід… — Мері не договорила, щоки її зачервонілися ще сильніше, очі перестрашено розширилися, забачивши щось за спиною Лізи. Вони стояли біля східців на перший поверх, і до того місця сходилися два коридори — від лівого та від правого крила будинку.

Повільно обернувшись, Ліза спочатку подумала було, що перед нею стоїть незнайомець. Але вогняний спалах незабутніх чорних очей відразу ж підказав, що вона помилилася.

То був не незнайомець.

Одягнений у світло-сіру двійку, чисто виголений, величний та спокійний, з помітно вкороченим волоссям, гладко зачесаним назад, що робило його лице таким невпізнаваним, — перед ними стояв Ярослав Кирилович Кажановський.

Коли вранці бачилися вони, він мав геть інший вигляд. І коли встигнувся він підійти так тихо та нечутно, а головне — що почув з того образливого, що в якомусь незрозумілому запалі наговорила Мері? Згадавши слова сестри, Ліза відчула, як лице заливає гарячою хвилею сорому. Ну з якої такої речі Мері почала так поводитися — пристрасно захищати Романа Яковича й з такою лютістю, навіть ненавистю нападатися на його кузена, чорнити його? Усі почуття, усі ці прояви нелюбові — вони ж ніколи не були притаманними її смиренній, тихій сестрі, такій доброзичливій, котра у своїм житті жодної людини не образила. Видавалося, та й Ліза помічала то не один раз — що її чиста та світла душа ні в кому не бачить ні вад, ні будь-якої погані, а помічає тільки хороше, що здатні бачити лиш світлі, майже святі душі. Та що ж трапилося тепер із її Мері, котра так палко захищає одного чоловіка й не менш палко лютує на іншого? Що бачить чиста її душа такого, чого не помітила сама Ліза? Чи ж то в неї — в Лізи, така вже геть забруднена душенька, що їй аж смердить від удавано вихованої та добропорядної поведінки Романа Яковича й від усіх його слів, від його душевності віє чимось нещирим, геть награним, дивакуватість, холодність та незрозумілість Ярослава Кириловича в дійсності приховують велике, щире серце. Чому в ньому, в котрому всі вбачають лиш тільки погане, вона відчуває щось інше, добре та світле?

Ярослав Кирилович насмішливо вклонився.

— Панночки… Доброго дня!

Лице Мері зробилося холодним.

— Доброго, — кинула вона досить непривітно й, швидко поглянувши на Лізу, підхопила в руки поділ сукні й гайнула східцями вниз, мов сама присутність Ярослава Кириловича поряд була для неї нестерпною та неприємною.

Кажановський поглянув їй услід.

— Схоже, ваша сестра відверто мене не полюбляє.

Мері зникла в коридорі, й Ліза хитнула головою.

— Вам так видається, до того ж Мері ще дитя…

— Дитя, котре вважає мене божевільним, — тихо, трішки байдужим голосом промовив Ярослав, гіркувато, навіть сумно усміхнувшись, і Ліза знову почервоніла від сорому за сестру. То він усе чув? Але усмішка… Усмішка його була зараз особливою, такою, що наче робила його лице зовсім незнайомим, таким щирим, таким… мов рідним та близьким, що у Лізи в серці починали розквітати нові почуття — почуття непрохані та недоречні, предтечі котрих постукалися до її серця ще три дні тому, на березі Сули під вербою, в його сильних руках. Вона ж не бажала приходу цих почуттів, вона не чекала на них й не збиралася допускати до свого серця, відчиняти його їм, але ж… Але вони з’явилися і відчувалися нею так само гостро, як тепло та близькість цього чоловіка. Й Ліза розуміла, що вартує їй лиш трішки втратити пильності, дозволити собі хоча б на краплину більше прочинити власне серце — й вони заволодіють нею, ті почуття, такі близькі й такі владні.

Ярослав Кирилович підійшов до неї ближче.

— Ви мовчите, Лізо? Теж вважаєте мене божевільним? — запитався він тим тихим, наче оксамитовим голосом, котрий вона вже чула зранку в бібліотеці.

Й чомусь пригадалося його питання те дивне, котре поставив він, ким вона є для нього — загибеллю чи воскресінням, прокляттям чи благословенням? А він же сам для неї хто? Хто є для неї цей чоловік, про існування котрого вона не знала, не відала ще п’ять днів тому? Й що несе він для неї сам, чому зустрівся їй у житті? Й чому вона мала до нього ті почуття, котрі зобов’язана дарувати його кузенові, своєму нареченому? Чому?

— Лізо, — прошепотів він, при цьому досить кумедно помацавши свою гладко зачесану голову, — ви так дивитеся на мене й мовчите. Невже в мене почали проростатися роги?