Гніздо Кажана - Дарина Гнатко

Роман роздратовано засопів.

— Нічого такого. Он як? Та поясніть хоча б його заяву об тім, що ви будете господинею «Гнізда Кажана»? — Він нахилився до неї, грубим рухом примусивши повернути лице до нього й поглянути прямо в сірі очі, що палалися злим, похмурим вогнем. — Та зрозумійте ж, Елізо! Ярослав прагне помститися мені, мені він хоче зробити боляче, віднімаючи вас. Невже ж ви не бачите, що вся ця увага до вас спрямована лиш на те, аби подражнити мене? Навіщо це відкрите погладжування пальчиків при усіх, навіщо цей інтимний прояв уваги, котрий можу дозволити собі лиш я, ваш наречений і майбутній чоловік? — Він зіщулився. — Так поводиться тільки чоловік або… коханець.

Ліза смикнулася, мов від удару.

— Та як ви смієте? Я…

Роман холодко всміхнувся.

— А хіба не смію? Ви моя наречена, Лізо, я купив вас у вашої жадібної, пихатої маман за досить великі гроші й маю повне право знати, що купую не попсоване моїм кузеном…

Спершу Лізі перехопило подих від подібної образи, потім вона швидко задихала, її зелені очі розширилися, а наступної миті затишну тишу бібліотеки розірвав звук гучного ляпаса. Й Ліза, ударивши нареченого, відразу ж об тім пожалкувала, побачивши його очі. Налякано відступившись, вона зачепилася ногою за ніжку диванчика й була б упалася, якби не сильні руки Романа, що вхопили її й затиснули з такою силою та злістю, що в неї в очах потемніло від болю.

Вона відразу сіпнулася з його рук.

— Відпустіть мене!

Роман притягнув її ще ближче до себе.

— Замовкніть! — прогарчав десь над вухом його голос, а безжальні, наполегливі вуста вп’ялися в неї жорстким, болючим поцілунком. Ліза забилася в його руках, відчайно лупцюючи по дужому тілу, але він навіть не поворушився. — Ти моя, Елізо, ти чуєш це — ти моя! А я не звичний поділятися тим, що належно виключно мені! — гарчав він злим голосом, знову й знову припадаючись до її шиї та вуст навіть уже не поцілунками, а жорсткими й болючими укусами. Ліза ж застигла вся, захолонула в його обіймах, слабко розуміючи те, що в обіймах її тримає вже не чоловік, до якого вона звикла, не наречений її Роман Кажановський, а потворна, хітлива тварина, котрій продалася вона сама заради добробуту родини.

Вона майже ненавиділа саму себе за це.

Роман підняв голову й пропік її поглядом.

— Бісова холодна лялька! — роздратовано вигукнув він і так струсонув у своїх руках, що клацнули зуби. — Для кого бережеш ти свій вогонь? Для того божевільного відлюдька? — Він нахилився, зазирнувши в очі. — Запам’ятай зараз одне — коли він ще хоч раз торкнеться тебе хоч пальцем, я тієї ж миті викину тебе в багнюку, з котрої дістав, і будь певна — той покидьок навіть не поворушиться, аби забрати тебе назад.

Вродливе лице Лізи закам’яніло.

— Ви огидні мені! — витисла вона крізь зуби, знову вириваючись, та він уже більш не тримав її, тільки важко дихав. Відбігши від нього якомога далі, Ліза в якомусь лихоманливому запалі зірвала з себе обручку золоту й кинула ту на червоний килим. — Я розриваю заручини й завтра ж їду геть із цього клятого, нечестивого місця.

Роман глузливо розсміявся.

— Їдете? А дозвольте запитати — куди ж?

Ліза погордливо задерла голову.

— Куди завгодно, аби тільки подалі від вас…

— Повернешся в багно? Ну давай, давай, тільки ж запам’ятай, що я не та людина, котру можна ображати подібним чином. — Він нехороше всміхнувся. — Бо ж я помститися можу, ударити в найболючіше…

Але розлючена Ліза майже не звернула уваги на його погрозу. Зблиснувши наостанок зеленими очима, вона з гордовитим виглядом рушила до бокових дверей, зоставивши нареченого самого в бібліотеці — палати гнівом і ревнощами, та ще хтозна-якими почуттями. Обручка так і полишилася лежати на килимі. Роман Якович тільки блимав на неї люто, але підбирати не поспішався. Й уява його, розігріта ревнощами та ненавистю до Ярослава, уже малювала спосіб помсти цій гордовитій дівиці. Досить вродливий та привабливий, Роман завжди користувався великою увагою в жінок, добре розумів, що надзвичайно подобається їм, і не одна з досить вродливих та заможніх дівиць не тільки Лубен чи Полтави, а навіть і столиці згодна була заробитися панею Кажановською, але він одружуватися не поспішав. Допоки не зустрів цю збіднілу дворянку. Одного лиш погляду в ці чаклунські зелені очі, на це вродливе та звабливе, таке струнке тіло було достатньо йому, щоб зрозуміти — ця коштовна перлина має належати лишень йому. Він бачив її гордовитість, бачив природню зверхність і мріяв зламати те, чого не могла зробити бідність. Він мріяв підкорити її собі, він чекав на шлюб із нею з якоюсь потаємною насолодою, але все ж допустився помилки, коли привіз її сюди, й тепер втрачає те, чого так жадав. А все через клятого того Ярослава, котрий нездоланною стіною стояв завжди між ним та тим, до чого прагнуло все єство, чого він бажав усе життя.

Володінням усього статку Кажановських.

***

— Я розірвала заручини з Романом Яковичем.

Баронеса Венгель-Розумовська, навантаживши своє обважніле тіло тривким та смачним обідом та черговим десятком тістечок, сиділа на веранді в плетеному кріслі, відкинувшись розслаблено на спинку й блаженно заплющивши очі. Після обіду її завжди тягнуло до сну, й коли б це вона була у своїй власній домівці, то неодмінно б прилягла перепочинути та подрімати, але тут, у гостях, так вчиняти було їй якось не зовсім зручно. До того ж ця Софія Григорівна, котра вважала в маєтку себе за повноправну господиню й була — що не сумнівно — старшою роками, ніколи не відпочивала після обіду. Ні, ця жінка з дратівливою заповзятістю вешталася будинком, усьому надаючи увагу. Але баронеса вивідала цю задню веранду, що виходилася на річку, й під виглядом милування навколишньою красою повадилася сюди покуняти у зручному кріслі.

Й ось зараз, коли вона тільки впалася в таку солодку післяобідню дрімоту, помріявши перед цим, що одного дня господинею усього цього маєтку зробиться Еліза, а коли вже Еліза, то певною мірою й вона сама — шанована маман… Й не встигла задрімати до пуття, як за спиною оглушливо хряпнули двері скляні до веранди, та так, що й скло задрижало, й перед затуманеними дрімотою очима баронеси постала розлючена старша