Гніздо Кажана - Дарина Гнатко

— Пропоную випити за майбутнього представника роду Кажановських, — дивлячись тільки на Лізу, промовив він, не звертаючи уваги на Романа, котрий повільно скаженів, й на тітку, котра з огидливістю відмовилася від вина. — За вас, Лізо. Зізнаюся, що до цього дня я виявив себе не надто чемним господарем, та тепер ви зможете відчути всю мою гостинність. — Він відпив вина й продовжив, віднайшовши на столі її прохолодні пальці й потиснувши їх. — Колись — а я більш ніж упевнений, що в недалекому майбутньому, — ви станете господинею цього маєтку, господинею «Гнізда Кажана», й тому я пропоную випити за вас.

Данило досить голосно крекнув, а потім весело розреготівся. Роман же Якович, мов утративши останні краплі терпіння, жбурнув свій келих на стіл, геть не звернувши уваги на те, що той перекинувся й червона рідина стрімко заливає білу скатертину. Відкинувши стільця з такою силою, що той відлетів до буфета, він оминув крісло Ярослава Кириловича й боляче ухопив Лізу за ту руку, котрої ще хвилину тому торкалася рука його кузена.

— Це вже переходить усі дозволені межі, — прогарчав він і, ледь не висмикнувши Лізу з-за столу, потягнув її до дверей. — Вибачте, але в нас із нареченою є важлива розмова.

Він волочив її за собою, а Ліза ледь поспівалася за його широкими та стрімкими кроками. Ні, вона не боялася його, бо не міг він скривдити її в домі, повному людей. До того ж вона бачила очі Ярослава до того, як Роман так грубо витягнув її з-за столу. То були очі чоловіка, готового в будь-яку мить підхопитися й кинутися їй на допомогу, вартувало їй лиш покликати його.

Роман Якович відчинив двері бібліотеки.

— Заходь.

Вона тільки поглянула на нього у відповідь на таке неповажне звернення й з холодним виглядом увійшла до бібліотеки, непомітно потерши почервонілу руку. Бібліотека виглядала такою ж затишною та спокійною, як і вранці, коли стала свідком її зустрічі з кузеном нареченого. Ліза зупинилася біля того ж диванчика, де ухопив її в обійми Ярослав Кирилович, й обернулася до нареченого досить витриманою. Роман Якович, зачинивши за собою щільно двері, стояв неподалік того диванчика, схрестивши руки на грудях. Досить вродливий, високого зросту, безперечно привабливий й… геть байдужий для неї. Дивлячись у його розлючені сірі очі, Ліза вкотре запитувала себе, що за життя чекає на неї поряд цього чоловіка? Невже щось подібне до того, що існувало між її батьками? Від бабусі вона знала, що маман вийшла за батька виключно через гроші, упіймавши у свої тенета найзаможнішого зі своїх залицяльників. Барон Венгель-Розумовський відразу ж закохався у тендітну білявку, чарівну та амбіційну доньку дрібного службовця. Та щасливим той шлюб визнати було дуже важко. Випещена чоловіком, маман дуже скоро перетворилася на примхливе, самозакохане чудовисько, котре понад усе на світі полюбляло себе, любило розкіш та гарне вбрання, вишукані коштовності, а потім уже дітей, та й то своєрідною любов’ю, а десь на останньому місці в неї полишався чоловік. З роками кохання батька, не підтримане взаємністю, охолоджене постійними сварками — бо догодитися маман було вкрай важко, — перегорілося й зітліло, полишивши по собі лиш купку попелу та гіркоту. З часом батько знадився до чарки, а потім і до гибельної гри в карти, нерідко втікаючи з полишеного тепла дому до Києва, Москви чи Петербурга.

Й Василь, й Ліза з Мері зростали й бачили перед собою співіснування зовсім чужих, протилежних у всьому людей, стосунки котрих не зігрівалися великим таїнством кохання. Їхнє життя миналося чергою пустих днів, якихось розваг, вихованням дітей… щоправда, останнім займалися здебільшого няньки та гувернантки. Але Ліза з дитинства надивилася, яким є життя двох людей без кохання, без тріпотіння одне перед одним. Вона бачила, як полегшено зітхнула маман, коли не стало батька, й коли б не програний ним статок та не полишені борги, маман була б повністю задоволеною людиною, щасливою вдовицею. Невже й її — Лізу, доньку маман, теж чекає подібне життя? Вона буде жити поряд Романа Яковича, але ж геть його не любитиме, лише терпітиме його присутність поряд, день за днем проживаючи з ним життя нещасливої в коханні жінки. Там, у Миргороді, вражена підступливою зрадою Назара, вона й погодилася на таке життя у своєму серці, вона підкорилася долі, але тут — під чаклунським поглядом чорних очей Ярослава Кириловича — щось почалося коїтися бунтівне у її серці. Вона починала розуміти, що геть не хоче жити так, як жила маман, не хоче кислого життя з Романом Яковичем. Ні, вона хотіла жити й кохати, бути коханою палко та пристрасно й втрачати голову від одного тільки погляду незабутніх, чаклунських чорних очей.

— Ну? — протягнув Роман Якович, обірвавши своїм грубим голосом її напружені думки. Він увесь цей час продовжував спостерігати за її виразним лицем. — Я чекаю.

Ліза поглянула на нього нерозуміюче.

— Чекаєте чого?

— Вибачення.

Вона поглянула холодко.

— Й за що я маю вибачатися?

Роман почав повільно наближатися.

— Ах, так вам немає за що вибачатися? Ви навіть і не уявляєте, за що ж вам вибачатися? Можу вам підказати.

— Підкажіть.

Він нерозуміло усміхнувся.

— Добре, я підкажу. А чи не вибачитися вам часом за те, що ви обманюєте мене за моєю спиною й ницо приймаєте залицяння мого кузена? — Ліза мовчала у відповідь, не бажаючи сваритися з ним, і він усе наближався, поки не зупинився зовсім близько — високий, грізний і такий злий, що злість та його відчувалася дуже гостро, майже фізично, й Ліза здригнулася, відчувши на собі її силу. — Що це за негідна історія, коли моя наречена входить до їдальні під руку з моїм кузеном із таким виглядом, мов мають уже десять років щасливого подружнього життя, він усаджує її поряд себе, погладжує пальчики, піднімає келих вина за неї як за майбутню господиню свого маєтку, й тільки глухий не зачує в його голосі прозорого натяку, що він планує зробити вас своєю дружиною, геть не зважаючи на мою присутність. Що це, Лізо?

Ліза холодко відвернулася.

— Нічого такого, від чого б ви мали так злуватися, — відгукнулася вона тим спокійним та твердим голосом, котрим маман зазвичай мала звичку вичитувати челядь, й виявилося, що вона вспадкувала від маман