Сила пристрасті - Елен Тен

Потяг сповільнював ходу. Він вже не гудів, не тремтів, а, здавалося, плив у рожевому світанковому тумані, з якого все чіткіше проступали обриси величного міста. Нахилившись, я притулила обличчя до холодної шибки, віддаючись на ласку протягу. Остання спроба захворіти. Щоб залишитися вдома…

Молоденька говірка провідниця повернула наші квитки. Мама почала квапити тата, той – Олега. Подіставали з-під сидінь і перерахували сумки, струшуючи з них пил, порозбирали верхній одяг.

В загальній метушні згадали і про мене.

– Тасю, ми під’їжджаємо!

Слова матері ледь пробилися крізь сонний морок. Я випросталася, натягла шкірянку, провела рукою по волоссю, імітуючи гребінець.

– Я готова, – відповіла словами, надзвичайно далекими від дійсності.

Далі – слизькі сходи, запах мокрого асфальту, люди з валізками. Ти мусиш лавірувати серед натовпу, намагаючись не відставати від швидкої мами, перенавантаженого речами батька («Така подія! Як же без подарунків?») і водночас стежити за братом, який любить губитися в незнайомих місцях. Зазвичай зумисне. Щоб потім зі сховку спостерігати, як його шукатимуть. Сьогодні я так мрію помінятися з ним місцями.

Яскраве світло ліхтарів засліплює очі, що заважає оминати калюжі; звуки гучномовця, який оголошує прибуття чергового потягу, в’їдаються в мозок. Раніше я мріяла, щоб усі дороги вели до Львова – цієї дивовижної казки, яка раптом матеріалізувалася на невеличкому клапті західноукраїнської землі. А сьогодні місто здається непривітним. Воно проти мене. Або я проти нього…

Уперше я приїхала до міста Лева на задньому сидінні в татковій автівці, разом із коробками. Будучи семирічною дівчинкою-билинкою, я страшенно пишалася тим, що обдурила серйозних дорослих. Потай від батьків пробралася до машини, заховалася в речах. Зачаїлася. Хотілося зустрітися з бабою Малинкою (на той час мені ще не вдалося потоваришувати з непокірною літерою «р»), погомоніти на львівській ґварі з дідом Степаном, побачити таємничих кам’яних левів, розповідями про яких мене спокушала Катерина.

Можливо, моє перебування в машині лишалося б непоміченим до самого прибуття, але плани малолітньої бешкетниці зіпсував підступний пил. Я голосно чхнула, чим дуже налякала маму.

Не знаю, чи того разу вони мали гарний настрій, чи просто розуміли, що в цій ситуації вже нічого не вдієш (не розвертатися ж через доньку, коли до Львова лишилося кілька кілометрів), але я відбулася легким переляком. Для годиться мене трішки повиховували, а потім я перебралася на мамині коліна.

Заради мене татко змінив маршрут. Ми проїхалися вуличками старого міста, я погладила кам’яні гриви левів біля Порохової вежі, намочила долоні у фонтані біля оперного театру.

Дорогою заїхали до тітки Надії, яка жила у старому будинку на Личаківській. Підхопили там Катерину – мою двоюрідну сестру. Мати спорядила її на вихідні в село наче на інший континент. Пам’ятаю ті пузаті клуночки з одежею, каструльки зі стравами. Безкінечні інструкції і заламування рук: «Як же там дівчинка сама».

Коли ми від’їхали на «безпечну відстань» від їхнього дому, Катруся пообіцяла, що повіддає ті страви Ворону – псу баби Малинки. Я майже не слухала кузину. Залипла перед вікном, дивуючись красі, яку бачила довкола. Старовинні будинки, скульптури, сквери, церкви і трамваї. Мені так хотілося покататися на одному з них. Мама пообіцяла, що, можливо, ми затримаємось у Львові на зворотному шляху. За умови, що я знову нічого не втну.

Якоїсь миті з-за дерев визирнули височенні гостроверхі шпилі величної будівлі.

– Це замок, – махаючи рукою, вигукнула я. – Справжній замок?

– Ні. Це костел. Католицький храм, – відказав батько. – Святих Ольги і Єлизавети.

– Ельжбетка, – підморгнула Катерина.

«Ельжбетка», – спробувала повторити я, смакуючи таке дивне, але надзвичайно привабливе слово.

Я не була у Львові від минулого літа. Будинок, у якому мешкала тітка Надія, здавався ще старішим. І від того лише здобував особливий шарм. Мені подобались його пошерхлості, тріщинки – відбитки часу. На відміну від Катерини, яка мріяла жити в одній із комфортних новобудов, що останнім часом розросталися на околицях, мене приваблювали саме старі, старовинні будівлі з вишуканою австрійською архітектурою. «Стане архітектором або археологом», – говорили батьки. «Відьмою», – жартував Олег, пригадуючи наші дивні дитячі ігри.

У чотирикімнатній квартирі тітки завжди пахне ладаном. Хоча вона божиться, що ніколи не використовує ароматичних свічок. Але терпким запахом ефірних олій просякнуті стіни, його увібрали в себе речі. Він зберігся тут відтоді, як у квартирі мешкала бабуся Малинка.

Я знову опиняюся в кімнаті Катерини, на дивані біля вікна, з якого видно дахи будівель старого міста. Кузина справно виконує свої обов’язки господині дому, намагаючись розважити мене свіжими історіями зі свого студентського життя, плітками. А я думаю про родинні та дружні зв’язки, які часом сплітають в єдине абсолютно різних людей, ув’язнюють…

– То що ви їм подаруєте? – силкуюся підтримати розмову. Надто нечемно буде зараз просто відвернутися і перевести погляд на екран свого мобільного.

– Мама хоче сервіз. Із дорогих, порцелянових. Бачила такий у крамничці біля Стрийського парку. Батько каже, що кожен другий даруватиме посуд. Я з ним згодна.

– Ми теж за гроші.

– Я про це й кажу. Підуть, куплять що захочуть. Не погуляли на весіллі, погуляємо хоча б на вінчанні. Надумали ж таке – розписатися посеред тижня.

– Це їхнє рішення, – намагаюся зберігати спокій. – Весілля зараз стільки коштують…

– То все баба Марина. Розрахувала по своїх гороскопах, що вінчання має відбутися саме 17 липня о 12 годині. Тоді в молодят буде міцний і щасливий шлюб. А Віта вибрала храм. Найбільш пафосний. Хто б сумнівався. Тільки без свідоцтва про одруження там не вінчають.

– Як почувається баба Марина? – користуючись нагодою, тікаю від неприємної мені теми.

– Не дуже. Вона не приїде.

Катерина відчинила вікно. На підвіконня одразу почали злітатися голуби.

– Я воюю з матір’ю. Прошу її не підгодовувати їх, – пояснила кузина, знімаючи з полички склянку із зерном.

У двері подзвонили. Вона махнула мені рукою, мовляв, відчини.

Довелося кілька хвилин змагатися з новим замком, який до останнього відмовлявся слухатись гостю оселі. І, врешті підкоривши його, зустрітися поглядом з веселими карими очима.

– Привіт, кнопко! – грайливо відповів на моє зіжмакане привітання Ігор (здається, від хвилювання я проковтнула кілька літер і знову забула, як вимовляється літера «р»). Добре, хоч не клацнув мене вказівним пальцем по кінчику носа, як любив робити це в дитинстві.

– Привіт! – до квартири павою запливла Віта.

Ігор допоміг їй роззутися. Притримуючи дружину за талію, провів до вітальні. Дорогою запитував у мене про навчання. Я ледь стримувалася, щоб не кинути щось різке.

На голоси молодят (ніяк не звикну до цього слова, до визначення їх як подружжя, єдиного цілого)