Сила пристрасті - Елен Тен

повиходили мої батьки. З’явилася тітка Надія. Розмови плавно перейшли у застілля, після якого Віту вмовили зіграти на фортеп’яно. Бабусин інструмент, який багато років нудьгував у кутку вітальні, накритий плетеними серветочками, радісно відізвався веселою мелодією, щойно його торкнулися руки дівчини. Дивлячись, як легко і невимушено літають чорно-білими клавішами пальці Ігорової дружини, я не могла зосередитись ні на чому, окрім обручки – маленького золотого перстеника, який так багато значив.

Аби не відволікати матір, я сказала брату, що хочу подихати свіжим повітрям. Непомітно вибралася на вулицю. Цього разу замок був до мене прихильнішим. Здається, він розумів…

Ігор ніколи не належав до нашої родини. Вони з матір’ю, тіткою Софією, мешкають у сусідньому під’їзді. Але вони більше ніж рідні. Колись Софія, чудовий кардіохірург, врятувала життя бабусі Малинці. А Ігор якось врятував моє. Правда, для всіх це таємниця.

Раніше, коли бабуся ще остаточно не перебралася жити на свою дачу в селі Солонка, що під Львовом, а мешкала там лише в теплу пору року, нас щоліта відправляли до неї «на природу». Іноді з нами їздив Ігор.

Того року надто швидко потепліло. Літо поспішало змінити весну, вибухаючи кольоровими суцвіттями, які явно випереджали свій квітковий графік. Для мене ті дні стали чи не найщасливішими у житті. Мені пощастило не лише зблизитись з Ігорем – у нас з’явилася спільна таємниця.

Здається, то була неділя. Ще й дрібне релігійне свято, яких по селах дотримуються особливо ретельно. На річку нас потягнув Олег. Бабуся Малинка, ніби відчуваючи щось лихе, не дозволяла. Після вмовлянь онука мусила здатися, призначивши старшим серед нас Ігоря. Той мав свої плани і тому не надто зрадів перспективі згаяти день з «малюками». Але відмовити нашій бабусі не наважився.

Берегом річки м’яко стелився спекотний полудень. Вода біля «жаб’ячого пляжу» (так називали мілину), тепла і прозора. Але дно кам’янисте, вкрите бурими водоростями.

Олег одразу поліз у воду. Катерина, ретельно намастившись сонцезахисним кремом, залишилася засмагати на березі. Я вмостилася на великому круглому камені, що виступав із води на рівні сітки, якою позначили перехід до глибини, межі дитячого купання.

Ігор, який стояв поряд, наглядаючи за моїм братом, запитав:

– Не хочеш скупатися?

– Можна.

Я сповзла з пологого краю каменю і стрибнула. Ноги швидко опускалися вниз, шукаючи дно. І не знаходили. Навколо лише холодна вода і слизькі водорості, від мимовільного дотику до яких тіло здригалося.

Я намагалася крикнути, але не могла. Водна стихія – надто могутній супротивник. Єдине, на що я була здатна тієї миті – хаотично махати руками. А невидима сила тягнула мене за собою вглиб.

Паніка розросталася. Тіло то обм’якало, то дерев’яніло. Здавалося не моїм. Я більше не могла ним керувати, а тому втрачала останні шанси на порятунок. Повірите чи ні, але найстрашніше, що може статися з тобою, коли ти потрапляєш в біду – це відчуття абсолютного безсилля. Ти усвідомлюєш невтішну істину – кінець близько. Але не можеш із цим нічого вдіяти.

Якоїсь миті мене різко струсонули і потягли в протилежному напрямку. Угору, до цибатого листя латаття. Я продовжувала борсатись за інерцією, намагаючись вивільнитись. Хоч і не розуміла: від чого чи від кого.

Заспокоїлася лише тоді, коли моя голова опинилася над поверхнею води.

– Тихо, – руки Ігоря міцно стискали мою талію. Хіба ж знайдеш надійнішу опору? – Я тебе тримаю.

Не пам’ятаю, чи щось відповіла. І досі не могла нормально дихати. У горлі пекло, мене нудило.

Ігор вивів мене на берег, допоміг сісти на своє покривало. Закутав широким махровим рушником.

– Бачу, ти в нас екстремалка. Хіба не знала, що там глибина?

Почуваючись цілковитою дурепою, я похитала головою.

– Здається, ти мене врятував. Дякую!

– Не дякуй, – відмахнувся він. – Для маленької сестрички Катерини все, що завгодно.

У серці боляче кольнуло. Лише сестричка Катерини. Ось хто я для нього.

Попри те що сонце іноді визирало з-за хмар, день видався мокрим і сірим. Точнісінько як мій настрій. Якийсь час я просто блукала знайомими та незнайомими вулицями Львова, роззираючись і стишуючи ходу, запримітивши щось цікаве. Зупинятися доводилось часто. Майже кожна будівля тут не схожа на інші, усі вони мають свої таємниці, легенди.

Погодувавши лебедів у Стрийському парку, повернулася до центру і скуштувала полуничне морозиво на площі Ринок. А потім потрапила до місця, якого, знала, не минути. На площу Кропивницького, до зелених шпилів храму Ольги та Єлизавети.

Пам’ятаю, якось бабуся Малинка водила нас із Катериною містом і розповідала щось про місця сили, які є в кожної обраної жінки нашого роду. Ні я, ні кузина не розуміли, що таке ті «місця сили» і яких жінок можна вважати «обраними». Ми просто насолоджувалися цікавою пригодою, не забуваючи час від часу випрошувати у бабусі морозиво або інші смаколики.

– Геть несерйозні, – ображалася вона, звертаючись передусім до Катерини. Я відчувала дошкульні ревнощі. Чому їй стільки уваги? Чим я гірша?

Малинка показала нам своє місце сили – оглядовий майданчик на Високому замку. Та, здолавши незліченну кількість сходів, ми потомилися і вже не поділяли бабусиного захвату.

Потім були інші вражаючі місця, але жодне з них не справило на Катрусю належного враження. Я відчувала, що бабця влаштувала ту екскурсію саме для сестри. Малинка завжди виділяла Катерину, називаючи її своєю «наступницею» або «заступницею». Точно не пам’ятаю.

Вона терпляче розповідала дівчині історію тієї чи іншої будівлі, скверу або пам’ятника, чекаючи від кузини відповідної реакції. «Це місце має тебе підкорити, захопити, – пояснювала вона. – У тебе перехопить подих. Ти відчуєш, що колись уже тут була. І захочеш повернутися знову». Катерина кивала. І чесно намагалася слухати бабусю. Але її погляд блукав переважно яскравими вивісками кнайп та вітринами крамниць з продажу фірмового одягу.

Коли ми підійшли до костелу Ольги і Єлизавети, я, здається, відчула те, про що говорила нам того ранку бабуся. Або майже те. Захват і водночас страх. Сум і приреченість. Біль. Надто сильний, щоб належати лише мені. Це місце було надзвичайно могутнім. І таким моїм…

– Я хочу сюди повернутися, – сказала я, смикнувши бабусю за руку. Але вона, захопившись черговою розповіддю, здавалося, не звернула на мої слова жодної уваги.

Я православна християнка. І насправді ніколи не заходила досередини цього католицького храму. Просто не було нагоди. Але, буваючи у Львові, завжди сюди поверталася. Милуючись гостроверхими шпилями і стрілчастими вікнами, обходила його за периметром. Усталена звичка. Або ритуал. Хоча, можливо, за кілька днів все зміниться і це місце стане для мене чужим…

Задивившись на східну вежу костелу (до