Сила пристрасті - Елен Тен
Доки ми з дівчатами лущили для одного з конкурсів квасолю, Інночка бігала залою з розцяцькованим брязкальцями полотняним мішечком, збираючи гроші молодим на дачу, машину і дитину. Молодята стояли зовсім поряд. Я бачила посмішку Ігоря, коли Віта поправляла йому краватку. І щасливий погляд Віти тієї миті, коли Ігор знімав у неї зі щоки війку.
Я стійко витримала решту церемоній. Коли наречені розрізали величезний триярусний торт, просто вийшла на вулицю. Але мені не вдалося уникнути найважливішої із традицій. Ловіння букету молодої.
Мало зважаючи на моє затяте «не хочу», мене затягли до центру зали, де вже зібралося близько п’ятнадцяти дівчат. Смішно, але, мабуть, серед них я була єдиною, кому не потрібен був той букет.
– Готуйтеся! – крикнула Віта, повертаючись до нас спиною.
Я відступила, пропускаючи інших уперед. Навіть не дивилася, куди летять квіти. А тому не відразу зрозуміла, що відбувається. Лише відчула різкий, наче ляпас, удар в обличчя. Дехто з майбутніх наречених зойкнув. Троянди впали мені під ноги.
Віта підбігла, вибачилась. Навіть обняла мене.
– Я не хотіла.
Я дивилася на світ крізь її тонкий серпанок. Кивала: «Все о’кей». Тільки насправді мене підхопило могутньою хвилею відчаю, розтерло об посипану квітковими пелюстками долівку, втопило у радісних посмішках оточуючих. Аби не виказати свого стану, все ж нахилилася, підняла букет.
– Не хвилюйся. Усе нормально.
– Точно?
Я знову кивнула і відійшла. Хотілося якнайшвидше позбутися цих квітів. Але я не уявляла, куди їх подіти.
– Уперше бачу наречену-снайпера, – наздогнав мене юнак із фотоапаратом. – Ти ще жива?
Він дихав мені в потилицю. Його присутність нервувала.
– Жива, – огризнулася я.
– Тобі личить. Букет.
Він говорив ще щось. Не пам’ятаю. Не слухала. Заграла повільна мелодія. А ми стояли посеред зали. Навколо нас уже почали кружляти пари.
Не знаю, як я опинилася в його руках. Він вів уміло. Я підкорялася. Шкода тільки, що музика колись скінчиться. Доведеться розмовляти. А я не мала жодного бажання.
Здається, він зрозумів. Узяв мене за руку і повів на свіже повітря. Ми опинилися в парку біля альтанки. Сутінки скрадали обриси величного міста. Вечірній Львів такий яскравий і сучасний. Не знаю, в який час доби я люблю його найбільше. Іноді здається, що то два зовсім різних міста. Дві сторони однієї медалі.
Я першою його поцілувала. Він не забарився з відповіддю. Притуливши мене до різьбленої огорожі, помандрував губами по моїй шиї. З букету, який я чомусь і досі тримала в руках, осипалися пелюстки. «Одним ворогом менше», – жбурнувши його на землю, я відчула певну зловтіху. Заплющила очі. Можливо, ті поцілунки хоч трохи вгамують біль, який випалював мене ізсередини.
Поява мами стала несподіванкою. На той час усе, що відбувалося довкола, здавалося мені настільки нереальним, що я мало орієнтувалася у ситуації.
Я смикнулася, підбігла до матері. Хлопець мовчав. І дивився на нас прямим, зухвалим поглядом.
Моє тихе бурмотіння не справило на матір жодного враження.
– Я вже доросла, – втомлено сказала я, коли ми відійшли.
– Бути дорослою означає бути відповідальною. А я не бачу в твоїх діях відповідальності.
Несподівано почувся гучний звук, схожий на вибух. За ним другий. Небом розлетілися різнокольорові зірки. Звуки феєрверку здавалися пострілами по моєму й без того пошматованому серцю.
– Що то за хлопець? – розпочала допит мати.
Дивина. Насправді я досі не знала його імені.
– Віктор, – назвала наздогад чоловіче ім’я, яке насправді ніколи не любила.
– Я нічого не розповім батьку. Але тобі ще рано думати про хлопців. Пам’ятаєш, що зараз головне? А таких Вікторів, Романів і Андріїв у тебе ще буде багато.
Я змовчала. Будуть. Будуть… Тільки Ігоря в мене ніколи не буде…
* * *Уранці зателефонували із Солонки. Малинці погіршало. Батько не хотів, щоб ми з мамою їхали з ним. Але в розмові батьків кілька разів проскочило слово «прощання». А в обід мама зібрала наші речі.
З нами до села поїхала тітка Надія. Катерина нещодавно отримала роль в самодіяльній виставі театрального об’єднання, яке відвідувала ще школяркою. Тому навряд чи знайшлася б сила, здатна стягнути її зі сцени маленької студії. Навіть те затаєне слово-вирок «прощання» виявилося безсилим.
Я була вражена тим, як змінилося колись доглянуте Малинчине подвір’я. Нескопаний город, переплетені із зіллям квіти, похилений паркан, похнюплений кіт. Біло-рудий, молодесенький. Ми ще не встигли познайомитись.
Залишивши у вільній кімнаті речі, ми з мамою на кілька хвилин зазирнули до бабусі, над ліжком якої вже чергувала тітка Надія. Малинку важко було впізнати. Під час сну вона важко і поривчасто дихала. Бабця сильно схудла. Під запалими очима в неї – темні кола. Губи сухі й потріскані. На них запеклася кров.
Надвечір приходив лікар. Виписав чергову дозу знеболювального і лише розвів руками: «Ми вже нічим їй не допоможемо…» А вночі знялася негода. Дивно, але грому зовсім не було. Лише блискавки і сильний вітер. На піддашші шкреблися миші. Неприємно рипіли кухонні двері.
Коли я, прокинувшись о третій ранку в чужому незручному ліжку, вийшла напитися води, то почула за стіною монотонне бубоніння. Бабуся про щось розмовляла з моїм татом. Я не збиралася підслуховувати. Та все ж дещо почула…
– Не знаю, коли мине біль, – захриплим голосом прошепотіла Малинка.
– То навіщо відмовилась від уколів? – докоряв їй син.
– Так треба. Хочу бути при ясному розумі. Уранці приведеш до мене Катрусю.
– Мамо, вона не приїхала. Не змогла.
– Не приїхала? – вражено перепитала вона. – Чому? Я ж просила тебе її привезти. Вона має бути тут.
– Катерина приїде. Пізніше. Зараз тут інші твої онуки. Олег і Тася.
– Тася теж онучка, – наче замислилась вона. – Приведеш вранці Тасю…
Далі її шепіт став надто нерозбірливим. Мені здалося, що бабуся просто молиться. Я повернулася в ліжко. Тільки до ранку вже не заснула.
У селах прокидаються вдосвіта. Щойно розвиднилось, жінка літнього віку, яка останні тижні доглядала Малинку, зготувала нам сніданок. Посідавши за стіл, ми почули шум у дальній кімнаті. Батько схопився з місця. Я – за ним.
Відчинивши двері, побачили дивну картину. Над ліжком бабці схилилася незнайома жінка в широкому темно-сірому халаті. Запнута червоною хустиною.
– Геть! Іди собі, – кричала на неї бабуся.
Озирнувшись і помітивши мого батька, незнайомка знітилася.
– Здрастє! – усміхнулася вона, відкривши свій щербатий рот.
– Добрий день! Ви хто?
