Гніздо Кажана - Дарина Гнатко

— А чому ви опускаєте очі?

— Тому… тому що у вас важкий погляд, — знайшлася Ліза й відразу ж відчула, як затислося хвилюванням її непокірливе серце у відповідь на щиру, ласкаву усмішку Ярослава.

— Й знову ви обманюєте мене, Лізо, — напівжартівливо, але в той же час досить серйозно промовив Ярослав. — Бо мій погляд просто не може бути важким у ті хвилини, коли я дивлюся на вас. — Його палець з неймовірною ласкою та ніжністю обвів ніжну лінію її лиця. — Він може бути замисленим, розгубленим та уважним, він може дарувати вам тепло та ласку, але важким він бути ніяк не може.

«Він зараз поцілує мене», — блискавицею промайнула у свідомості Лізи недозволенна й солодка одночасно думка, й вона, навіть забувши дихати, мов зачарована, спостерігала за тим, як мужнє, смагляве лице з темними колами під чорними очима й непоголеним підборіддям повільно, але невблаганно наближається, й утікати їй немає куди, бо за спиною у неї книжкові полиці, а попереду він — великий та дужий, чаклун, очі котрого зачакловували її зараз, полишаючи бажання не тільки втікати, а взагалі пам’ятати будь про що, пам’ятати про те, що ця поведінка кузена її нареченого є образливою й не має він права так із нею поводитися.

Зібравши останні сили, Ліза рішуче скинула з себе туманливе марення його погляду, нахилилася й, пірнувши під його ліву руку, котрою він спирався на книжкову полицю, збираючись її поцілувати, швидко відскочила до одного з диванчиків, подалі від його чаклунського погляду та притяжливої сили, перед котрими вона була такою безпомічною.

— Добре, — нервово, а тому голосно промовила вона, відступаючи ще на крок, з швидким биттям серця спостерігаючи за його усмішкою. — Я зізнаюся. Так, я читала ці листи, а точніше не всі, а лише один із них. Мені дуже незручно, що ви про це дізналися, але на листи я натрапила випадково, служниця ввечері принесла мені щось почитати, а вони були в книзі…

Ярослав продовжував посміхатися.

— Й ви не втрималися, прочитали?

— Так.

Ярослав Кирилович покрутив у руках пожовклі папірці.

— А я й не знав про існування цих листів. І невідомо, хто ж уклав їх до сонетів — сама бабця Марфа, а чи вже хто інший. — Він зіщулився. — А вам відомо те, що Марфа Кажановська була божевільною?

Ліза здригнулася й похитала головою.

— Ні, я не читала всього…

— Так, вона була божевільною. Мати якось розповідала, що купецька донька Марфа Прокопівна Стоянова, котра з якогось дива побралася з Данилом Кажаном, почала втрачати розум майже відразу після весілля, хоча казали, що й сам Кажан не надто товаришувався з розумом. Божевілля — це взагалі прокляття роду Кажановських, і після Данила з Марфою в кожному поколінні хтось неодмінно божеволів. З кимсь це траплялося більшою мірою, з кимсь меншою, та все одно — Кажановські мають таке темне прокляття.

Ліза притихла, згадавши слова матері про божевілля самого Ярослава Кириловича. Але вона не вважала його за божевільного. Дивакуватий, з оцим довгим волоссям, з утомленим сірим лицем та почервонілими від затяжного пияцтва очима, він усе одно не був схожим на божевільного. Ліза скільки не дивилася на нього, а бачила перед собою лиш страждаючу, прибиту горем та пригнічену людину, котра ніяк не могла знайти у собі сил боротися зі страшним ударом долі й скорялася, пригиналася перед нещастям, не знаходячи сил, аби вистояти й продовжувати жити далі.

Ярослав Кирилович невесело усміхнувся.

— Що, Лізо, видивляєтеся, розмірковуючи, чи не вспадкував і я того прокляття Кажановських — схильності до божевілля? — Мов прочитавши її думки, запитався він, і Ліза знову почервоніла.

— Ні, я так не вважаю…

— Та покиньте. Невже мій кузен не попередив усе-таки вас про то, що я досить неприємна людина, геть дивна, закинув усі справи й тільки знаю, що наливаюся горілкою до поросячого вереску й годинами просиджую у кімнаті покійної дружини?

Ліза перенизала плечима.

— Це ще не привід робити людину божевільною.

Кажановський гірко розсміявся.

— А не скажіть. Моїм любим родичам тільки би вчепитися за щось, аби спекатися мене, їм будь-який привід підхожим буде, аби ж тільки позбутися мене. Невже ви не помітили того, що Роман тільки й марить тим, аби заробитися господарем і «Гнізда», й усього статку Кажановських, хоча дядько Яків і полишив йому досить пристойний спадок. Але ж… господарем усього іншого, включаючи маєток, — став я.

Ліза мовчки стояла перед ним, розмірковуючи про то, чи варто ж говорити йому про наміри її нареченого. Невже ж Роман Якович настільки підступна та підла людина, що заради заволодіння усіма статками родини, котрими як спадкоємець володів Ярослав Кирилович, спроможний виставити потонулого в горі кузена несповна розуму і зачинити його до божевільні, мов до вֹ’язниці? Ні, вона просто не пробачить собі мовчання, якщо Роман Якович і справді зважиться колись на подібний злочин. Але в той же час вона не знала, як сказати своєму співрозмовнику, що коїться за його спиною в його ж домі. Вона взагалі б воліла ніколи не чути того, що почула від маман, бо коли ж приховає від Кажановського підлість свого нареченого, то ніколи собі того не вибачить і сумління її ніколи не буде чистим.

— Роман Якович і справді… — промовила вона й пом’ялася, перш ніж продовжити, — справді вважає вас… не надто здоровою душевно людиною, а особливо ж зараз…

Кажановський несподівано розсміявся.

— Господи, Лізо, вас як послухати, то складається враження, що ви збираєтеся сповістити мене про якусь виключно жіночу хворобу, котра несподівано підкосила мене, а не про те, що мій кузен та його мати вважають мене людиною божевільною.

Ліза глибоко зітхнула й випалила:

— Він… він не тільки вважає вас божевільним… він має намір зачинити вас до лікарні для психічнохворих.

Вона чекала гніву, вона чекала крику та спалаху пекучої люті та злісті й завмерла, спостерігаючи, як стигне ніжність у його очах, як зникає м’якість на його обличчі й воно перетворюється на кам’яну маску, маску, на якій полишалися живими тільки очі — ті полум’яні, вогняні та пронизливі чорні очі, що причарували її до нього. Але він мовчав, просто мовчав, і крізь ту оглушливу тишу, що