Його нагорода - Лія Серебро
- Є щось про що я не знаю? Або хтось, про кого я не повинна знати? Анжеліко, що або кого ти приховуєш від мене? Ти сама на себе не схожа. Я думаю, буде краще, якщо ти мені просто зараз розповіси, з ким ти говорила. -Тон матері був цілком спокійним. Її просто здивувало, що вперше її донька має якісь таємниці від неї, чого раніше не спостерігалося за Анжелікою. Мати весь час була посвячена в таємниці її особистого життя. Часом вони навіть разом обговорювали якогось із шанувальників Анжеліки. Анжеліка завжди прислухалася до порад матері. Це завдяки її настановам вона так легко змогла розлучитися з її першим коханням Вольдемаром. Хлопця на рік старшого за неї. На думку матері він не цінував Анжеліку. Був занадто незрілим і несерйозним юнаком. Не гідним її доньки. Їй з легкістю вдалося переконати Анжеліку перервати з ним стосунки. А тут було очевидним для досвідченого материнського погляду, що в її доньки нові стосунки. Але тільки чому вона приховує їх від неї?
- Мамо, я обов'язково посвячу тебе в курс свого особистого життя, але тільки не зараз, добре? - раптом до Анжеліки зненацька дійшло, що особисте життя на те й особисте. Зовсім не обов'язково, стрімголов, відразу повідомляти про це всім. Зокрема й матері, навіть якщо у них були довірчі стосунки. Чи могла вона собі зізнатися в тому, що не була до кінця впевнена в Олексі?
Чи впевнена вона в міцності й довговічності роману, що так стрімко розвинувся? У вірності Алекса в неї не виникало сумнівів. Про те, що вона була готова все віддати за те, що б бути з ним разом завжди, сумнівів так само не було. Але все ж таки. Разом із неповторним і окрилюючим почуттям закоханості в неї виникало незрозуміле, гнітюче відчуття чогось нехорошого і лиховісного. Це відчуття періодично виникало в Анжеліки разом із відчуттям тривожності, в якому вона не могла розібратися. Іноді, розмірковуючи про її стосунки з Алексом, в Анжеліки воно безпідставно переростало в почуття паніки. Вона себе одразу заспокоювала тим, що досі не може повірити у своє щастя і кохання. Почуття тривоги це лише боязнь втратити Алекса, острах того, що хтось чи щось раптом зможе розлучити їх. Що могло бути причиною цих суперечливих почуттів? Можливо, її тривожило, що вона так легко отримала бажане. Адже після першої зустрічі з Алексом, тоді в ювелірній майстерні, вона навіть уявити собі не могла, що в мить, у них обох, виникнуть взаємні почуття, і події набудуть такого стрімкого розвитку. Часом це самокопання їй порядком набридало, веретена цих дивних думок зводила її з розуму. Усе це навалювалося на Анжеліку коли Алекса не було з нею поруч. При зустрічі з ним ці думки випаровувалися безслідно.
У день похорону батька Анжеліки зібралося дуже багато народу. Він був шанованою людиною в місті. Знайомі, співробітники, родичі та люди, яких він міг навіть і не знати за життя, зібралися того дня провести її батька в останню путь. Прощаючись із батьком, Анжеліка не стримувала ридань. Довго вона голосно й невтішно плакала на вибух над труною батька. Потім сили її покинули і сльози мовчки рікою лилися з її змучених болем, зелених очей. У ці моменти очі її наче вицвітали й набували кольору слабозавареного зеленого чаю.
Від усвідомлення того, що більше вона його не побачить і що їй не вдалося попрощатися з ним перед смертю, їй ставало так гірко, що здавалося, її душа розірветься на дрібні шматочки. Піднявши очі, у натовпі вона побачила Алекса. Як би вона хотіла зараз притиснутися до його грудей і що б саме він втішав її. Алекс теж цього хотів. Але як покірний пес, без дозволу Анжеліки він не міг так просто наблизитися до неї. Одному богу відомо, як кипіли його почуття в цей момент. Він не міг спокійно спостерігати як сумує, розриваючись риданнями, його Анжеліка.
Після похорону Анжеліка прийняла для себе тверде рішення познайомити Алекса з її матір'ю. Ну і що що він старший за неї на п'ятнадцять років! Вона не дозволить матері втрутитися в їхні стосунки, якщо Алекс прийдеться їй не до вподоби. Вони кохають одне одного і це головне!" - заспокоювала себе Анжеліка.
В Алексі вона безумовно бачила свого майбутнього чоловіка. Не раз у мріях Анжеліка малювала собі картини їхнього весілля і спільного подальшого проживання. Якби він у найперший день покликав її заміж, вона б із легкістю погодилася навіть, перескочивши цукерково-букетний період.
-Що ти тепер будеш робити? - запитала її після похорону Катька.
Цілий тиждень Анжеліка не виходила з дому. Уникала зустрічей з Алексом. Своєю чергою він розумів, що дівчині потрібно відійти від горя і оговтатися.
-Ти начебто вигадуєш собі невидимі перепони для того, щоб не бути з ним разом. Ти соромишся його віку? Ти уникаєш розмов про нього. Майже нічого не розповідаєш. І мучишся. Я ж бачу це. Якщо у вас таке велике кохання, то оголосіть про свої почуття усьому світові!" - підбадьорливим тоном розмовляла з нею Катерина. Анжеліка ж вела торги сама з собою. Вона всіляко відтягувала момент знайомства Алекса з її матір'ю. Мати зі свого боку, переживаючи смерть її чоловіка, трохи замкнулася в собі після похорону, і поки їй було не до Анжеліки. Вона продовжувала звинувачувати себе в смерті батька. Їй потрібен був час, щоб він хоч якось притупив її душевний біль.
В один із таких днів мати Анжеліки, яка практично не спілкувалася з дочкою після похорону, вирішила зайти до неї в кімнату. Вона не спілкувалася не тому що не хотіла, а тому що в жінці просто не було внутрішніх сил для контакту із зовнішнім світом. Мати і дочка, перебуваючи в одній квартирі, начебто не помічали одна одну деякий час. Кожна була поглинена виром своїх несамовитих думок.
-Донечко, сходи прогуляйся по магазинах. Накупи нам чогось смачного. Чого сама захочеш. Або давай замовимо доставку додому?" - запропонувала їй мати, сівши з нею поруч на ліжко і взявши її теплу руку в свою.
