Його нагорода - Лія Серебро
Анжеліка та її мати стояли вже в темному коридорі реанімації й обидві безмовно, витираючи сльози, дивилися у вікно. Місто жило своїм життям. Таксі роз'їжджало туди сюди, доставляючи пасажирів у потрібні точки призначення. Швидка допомога підвозила нових хворих у приймальне відділення. Мати й Анжеліка залишилися наодинці зі свої горем. Вони так і простояли у важкому, тягучому мовчанні, не наважуючись промовити бодай слово підтримки одне одному, близько години, поки Анжеліка нарешті не вимовила.
-Поїхали додому, матусю. Я дуже втомилася... Завтра треба повідомити родичам, знайомим і готуватися до похорону...
-Це я його добила... Історією з Максом і своїм минулим... Це я винна. - раптом промовила мати.
Обидві жінки відчували провину за смерть їхньої такої рідної та близької людини. Його життя обірвалося так раптово, що ні Анжеліка, ні її мати повною мірою ще не усвідомлювали своєї втрати.
Наступного дня Анжеліка з матір'ю були зайняті організацією похорону. Коли вони вийшли з під'їзду до таксі, яке їх уже чекало, Анжеліка побачила, що Алекс, не виходячи з машини, все ж таки чекав на неї, сподіваючись побачитися і, можливо, запропонувати свою допомогу. Але зустрівшись поглядами, вона твердо дала йому зрозуміти, що зараз цього робити не варто. На той момент вона дуже боялася осуду матері.
-Ось до чого призводить брехня! - картала подумки себе Анжеліка. Адже Алекс був потрібен їй зараз як ніколи. Нехай він був би просто поруч. І чи зможе він зрозуміти її після всього цього? Чи пробачить її? Все ж викроївши кілька хвилин і відлучившись від матері, Анжеліка набрала його номер:
- Анжеліка, люба, я так чекав на твій дзвінок!" - сповненим співчуття голосом відповів їй Алекс.
Почувши його такий теплий і рідний голос, у таку важку для неї хвилину, Анжеліка ще більше розчулилася і схлипнула.
-Алекс, тата більше немає... Мені так тебе не вистачає зараз...
Для неї він був чимось особливим і сокровенним. І саме цю таємницю вона хотіла приховати від усіх. Адже в будь-який момент, познайомивши його зі своєю матір'ю, вона могла б позбутися тягаря цієї таємниці. Але щоразу Анжеліку ніби щось зупиняло. Можливо, шок від раптової втрати батька не давав їй тверезо міркувати. Можливо, вона боялася натрапити на стіну нерозуміння її матері. У будь-якому разі вона знову твердо вирішила для себе не робити жодних різких рухів у бік знайомства її мами з Алексом:
- Алекс, похорон завтра о дванадцятій годині. Народу буде багато. Я думаю, ти можеш там бути. Я скучила дуже.
- Звісно, я буду там, мила, мені б так зараз хотілося міцно притиснути тебе до себе і втішити тебе. Я все ж під'їду ввечері до тебе, Анжеліко. Мені боляче і сумно від однієї думки, що я не можу бути поруч із тобою в таку хвилину... - йому справді було не по собі від того, що його кохана Анжеліка зараз сама наодинці зі своїм горем.
- Добре Алекс, я чекатиму на тебе! - Анжеліка натиснула відбій виклику й озирнулася. Її мама стояла поруч і схоже вона чула всю їхню розмову. По очах Анжеліки було видно, що вона була налякана раптовою появою матері.
