Його жага - Альбіна Яблонська

Камілла

Уся ця ситуація з Марселем і домашнім арештом, з цими поліцейськими в нашому домі — вона мене вибила з колії. Я нічого не хотіла, нічого не могла робити. Руки просто опускалися. Я була тотально пригнічена, не було сил приготувати поїсти чи прибрати в будинку. Не було прагнення поділитися проблемами з мамою — вона би все одно мене не зрозуміла.

Мама забороняла говорити про те, що сталося. Коли вона про все дізналася, то страшенно розлютилася. Сказала, що вижене з дому і зречеться дочки, якщо я хоч комусь скажу про зв'язок з Марсом. Вона називала це "величезною ганьбою". Казала, що я видала свій "вологий збочений сон" за спробу зґвалтування. Що насправді нічого серйозного не було. 

А якщо й було — то я мала мовчати, терпіти. Адже я жінка. А жінки, за словами моєї матері, вміють терпіти. Вони можуть стерпіти все, бо створені для цього. Створені, щоб терпіти та мовчати про це. 

А я не змогла. І не можу. Навіть тепер я просто не можу мовчати і терпіти бажання знову зустрітися з ним. Це якась маячня.

Ми маємо з ним усе розкласти по полицях, маємо пробачити один одного — я і Марс — ми попрощаємось і житимемо далі. Це єдиний вихід із ситуації. Мені треба його знайти і зізнатися, що мені шкода. Що це Джош мене змусив донести про зґвалтування. 

Ось тільки як із ним говорити? Як? Якщо я чую його голос, зі мною відбувається щось немислиме. Мною трясе, я втрачаю сили, ноги підкошуються, кидає в піт. Він моя ахіллесова п'ята, моя слабкість. 

Я маю з цим порвати. Заборонити собі думати про нього, говорити про нього. Уявляти його поруч, як це було багато років поспіль. Мені треба викреслити Марселя зі своєї реальності. Раз і назавжди. 

— Що ж... — видихнула я, підводячись з підлоги, — треба поспати. Просто лягти та заснути. А завтра буде новий день. І продовження життя у старому ключі. А весь цей сумбур — звичайний кошмар. Завтра про все забуду.

Але тут задзвонив телефон. Невідомий номер. Як і казав мені Джош — він наказав не відповідати на невідомі номери. А цей у мене не підписано. 

Відбила. Збиралася вимкнути живлення, але цей номер знову зателефонував.

Я розуміла, що то Марсель. Тільки він міг зараз дзвонити. Непідписаний контакт у такий час. Коли я одна, а він поклявся, що повернеться і закінчить розпочату справу. На що я сподівалася — що він мене забуде і дасть спокій?

"Пробач, Марсе, — думала я, дивлячись на цифри. — Але я не відповім тобі взаємністю. Не візьму від тебе слухавку. Нас уже нічого не пов'язує... Краще мені проігнорувати дзвінок. Я й так сьогодні надто багато плакала через тебе".

Дочекавшись, поки додзвон припиниться, я вимкнула яскравість екрану. Вимкнула звук. Не хотіла спостерігати, як він дзвонить знову. Але це сталося — він зателефонував ще раз, а потім ще. Це не припинялося. Марсель дзвонив і дзвонив. 

Поки я не відбила дзвінок і нарешті не вирубала бісів телефон. Досить цього. Досить! З мене досить! 

Стало знову тихо. Пізній вечір, нікого більше немає в будинку, крім мене. Я стою посеред вітальні в одному халаті. З пледом, накинутим на плечі. Насолоджуюся тишею та спокоєм. Ілюзією безпеки. Потрібно просто лягти і прокинутися вже вранці. Дочекатись чоловіка, розповісти йому, що Марса тут не було. Що йому нема про що переживати, турбуватися. Все нормально, все спокійно. Його дружина не стала жертвою маніяка, нічого такого не було.

— От чорт! — підстрибнула я на місці. 

Задзвонив наш домашній. Телефон на кухні розривався. На цей номер майже ніхто не дзвонив. Ця лінія порожня вже дуже давно. Є тут для галочки. Зателефонувати сюди можна, тільки якщо знаєш номер. І він його знав, розвідав. 

Неохоче підійшовши ближче, я підняла слухавку. І почула низький хриплуватий голос чоловіка.

— Привіт, мала, — дихав він мені на вухо, наче опинився поруч. — Ти без трусиків, я вгадав? — То був він, зі мною говорив Марс. І в мене по шкірі знову розповзалося тремтіння. Мурашки. Натурально лихоманило від кожного слова. — Ти ж без білизни, я знаю. Я порвав твої гарні трусики. 

Щоб відповісти йому, мені треба проковтнути колючу грудку десь у горлі. А вона ніяк не ковтається.

— На… навіщо… навіщо ти це робиш?

— Я уявляю, як розв'язую поясок на твоєму халаті. Як кладу теплу широку долоню на твій тремтливий від спраги животик... Як долоня спускається все нижче і нижче, — нашіптував Марсель, не дозволяючи вставити й слова, — поки не опиняється на лобку. Поки мої пальці не опиняться у тебе між ніг і не почнуть погладжувати кицю.

— Припини таке казати, це твої хворі фантазії. Такого ніколи не повториться.

— Я уявляю, як відчуваю вологу середнім пальцем. Він пружний та досить довгий, щоб проникнути між складками. Проникнути всередину і зробити тобі приємно.

— Ні, це не так!

— Все так, мала. Ти ж сама прекрасно знаєш, — чулася відповідь. А далі — такі самі вульгарні речі: — Я погладжую клітор, змастивши його пальцем. Промокнувши свій палець у мокрій киці... Я натискаю, тру, тереблю. Роблю рухи то швидко, то навмисне повільно. Темп то наростає, то знову ледве повзе. Наче американські гірки... Це так приємно. І ти стогнеш. Посмоктуєш палець на моїй другій руці. Поки я стою ззаду. Доводжу тебе до оргазму, як ти любиш.

— Досить, Марсе! Досить! Мені гидко це чути! І я не розумію, навіщо ти це робиш загалом! Адже у нас з тобою нічого не вийде!

Він витримав паузу. Мій слух обпалював подих. Спекотне дихання біля вуха. Він ніби навис наді мною і знову розстібнув ремінь, щоб увійти. Це неможливо витерпіти — якесь прокляття. 

Дідько!

— Я не закінчив, Кем. І я прийду до тебе знову. Сьогодні.

— Прошу, не треба цього робити... Давай ми просто забудемо минуле! — благала я про перемир'я. — Давай розлучимося нормально! Хіба ти не хочеш жити звичайним життям?!

Але Марс і не думав відступати.

— Ти не хочеш жити звичайним життям. 

— Звідки тобі знати?! Чому ти уявив себе великим знавцем моєї душі?! Ти нічого про мене насправді не знаєш! Ти не телепат і не вмієш читати мої думки!