Його жага - Альбіна Яблонська

Камілла

Після поліцейських в мене була істерика. Я дуже плакала. 

Були змішані почуття. Адже, з одного боку, я боюсь і навіть ненавиджу Марса, для мене він покарання, прокляття. Але з іншого — я не можу його зрадити і цього разу. Щось усередині мене не дозволяло це зробити. І що це таке насправді — почуття провини, сорому, прихильність до нього? Що це, якщо не маячня наляканої дівчини, що сидить сама вдома, поки десь блукає її зведений кошмар?

Я сиділа на підлозі, забившись у куток. У точці, з якої видно обидва входи до будинку. Закуталася в плед, натирала до блиску вимкнений телефон. Він так само мовчав, а я його не вмикала. Банально боялася, що мені зателефонують. А говорити я не могла, просто не могла і все. 

Так минув залишок дня, настав вечір. Надворі темніло. Я знала, що зовні копи — їхня машина так і не поїхала. Патруль вартував мене на той випадок, якщо наважусь вийти з дому. Втекти з-під домашнього арешту. Почувалася шавкою, загнаною в кут собакою, яку хочуть зловити зашморгом, посадити на ланцюг, запроторити в тісну клітку. Закинути у притулок для тварин, підгодовуючи кісточкою. Погладжуючи по голівці. Але без шансів відчути себе живою, знову відчути свободу. 

Затиснувши бічну кнопку живлення, я увімкнула телефон. Він завібрував, екран став яскравим, завантажувалась операційна система.

Багато пропущених дзвінків від Джоша. Він дзвонив мені, ті виродки все йому розповіли. Без сумнівів.

І ось він знову мені дзвонить. Я беру слухавку.

— Камілло! Кем! — розривався динамік. — Це ти?! Ти там?!

— Привіт, Джош. Так, я тут.

— О мій бог... — видихнув чоловік. — Як я радий тебе чути, бебі. Думав, що з тобою щось могло статися.

— Не варто було переживати. Зі мною все гаразд. Просто трохи... сумно. 

— Чому?

— Мені сумно тут наодинці. Ти скоро приїдеш?

— Я зараз у місті, буду лише завтра. Але ти не хвилюйся, я приставив до будинку патруль...

— Так, я помітила, — перебила я Джоша. — Дуже приємний сюрприз, чи знаєш. Почуваюся ув'язненою. Наче я в заручниках сиджу.

— Це заради твого ж добра.

Тон чоловіка змінився. Після уважного Джоша я почула владного, впертого та жорсткого за своєю натурою шерифа. 

— Чому ж це? Яка мені з цього користь?

Настав час сказати це вголос — зізнатися, що він чекав на візит Марса. Адже він точно знав, що той заявиться. Але мені нічого не сказав. 

— Послухай, Кем...

— Це через Марселя? — запитала я. — Ти просто боїшся, що він навідається до мене?

— Бебі, зараз у нашому містечку неспокійно. Він повернувся. Я не хотів тобі казати, але це так. Той мудак відкинувся і вийшов раніше. І коли я їхав, то переживав, щоб він не...

— Що? Щоб він не "що"? Щоб він не зґвалтував мене? Ти це хотів мені сказати?

— Я хотів сказати, що не хочу, щоб він прийшов за моєї відсутності і зробив це знову.

— Знову зґвалтував?

— Знову зґвалтував, — повторив мій чоловік.

Я якийсь час мовчала. Сиділа на підлозі, загорнувшись у плед. І мовчала у слухавку. 

Потім важко зітхнула і сказала нарешті телефону:

— Але ж цього насправді не було. Ти знаєш це сам. Адже нічого не було минулого разу. Жодного злочину. Ти просто підробив...

— Це не телефонна розмова, Камілло!

Чоловік обірвав мої слова, не давши закінчити. 

Навіщо я це говорила, навіщо злила його в ту мить? Точної відповіді немає, але мені здається, що я усвідомила нарешті — не переконай він мене тоді, що я жертва, я б не зіпсувала собі життя. Я б не зробила з Марса покидька. Я не сиділа б зараз на підлозі вся в сльозах після того, як мною спробував оволодіти злочинець. 

Чи було справедливо вішати на Марселя той ярлик?

— Якщо ти сьогодні не приїдеш, я піду до батьків.

— Що?!

— Ти не дочув, Джош?

— Але навіщо?!

— Переночую в мами. У порожньому будинку я не почуваюся під захистом. 

— Ні, — відрізав чоловік. І майже по складах доніс мені те, на що я могла розраховувати: — Ти. Нікуди. Не. Підеш. Ти будеш цієї ночі в нашому домі. І я тобі забороняю кудись виходити з нього, Кем. Під будь-яким приводом. Ти сидітимеш і чекатимеш, поки я повернуся. А я тобі натомість обіцяю приїхати якнайшвидше. Окей?

У мене по щоці скотилася сльоза. Марсель був абсолютно правий — мене тримають тут як тварину. І я сама себе загнала до цієї ями. 

— Невже це правда? — говорила я тремтячими від сліз губами. 

— Що правда?

— Що я під домашнім арештом? Ти спеціально приставив до будинку патруль, щоб я нікуди не виходила, поки тебе нема поряд?

— Кем... — видихнув Джош. — Ну не треба розводити калюжі... 

— Це так ти уявляєш безпеку — тримати свою дружину під замком? Ти захищаєш мене від ґвалтівника чи від зовнішнього світу?

— Я наказую тобі сидіти і чекати, — була відповідь. — А коли я приїду, то ми з тобою поговоримо про все. Ми все з тобою обговоримо від А до Я. І те, що можна тобі робити, і що не можна. І те, як я захищатиму тебе від загроз різного характеру. І те, чого я взагалі хочу від тебе, як від моєї законної дружини, Кем. Ти мене зрозуміла?

— Так, я зрозуміла, — схлипувала я. — Я тебе чудово зрозуміла. 

— Це добре, бебі. Але найближчим часом із дому ти не вийдеш. Окей? Принаймні, поки цей виблядок розгулюватиме на волі... Якщо він заявиться до нас, я його прикінчу. Ти мене чуєш, кралю? Я його прикінчу одним пострілом. 

— Так, я чую. 

Мені чомусь було боляче відповідати. Мені не хотілося, щоб так сталося. Не хотілося знати, що я винна у смерті Марса. Він такого не заслужив. Це мене тоді треба до стінки ставити, якщо вже на те пішло. Не його. Це я все зруйнувала і зробила так, що мій зведений брат втратив геть-чисто голову від спраги мати свою сестру.

— І не здумай відповідати на дзвінки з невідомих номерів, зрозуміла? Скажи, що зрозуміла.

— Зрозуміла. 

— От і добре. Можеш вимкнути телефон. Краще ляж поспи. Мої хлопці захистять тебе від проблем. Ти тільки чекай на мене вдома, не намагайся виходити. Нікуди не дзвони. Прийми гарячу ванну з ароматизованою сіллю, випий келих вина, подивися хороше кіно, передачу. І вкрийся ковдрою. А ранком я вже буду вдома. Як ти любиш — на світанку. І ми знову разом, як і раніше. Віриш мені?