Убивства за абеткою - Агата Крісті

– І?

Тепер, безсумнівно, очі Пуаро замерехтіли.

Але Франклін Кларк, занурений у своє дипломатичне завдання, цього не помітив.

– Це щодо Тори, міс Ґрей, – сказав він.

– О, то ви говорите про міс Ґрей? – У голосі Пуаро прозвучало невинне здивування.

– Так. Леді Кларк має певні ідеї. Розумієте, Тора, міс Ґрей, доволі красива дівчина.

– Можливо, так, – визнав Пуаро.

– А жінки, навіть найкращі з них, трохи їдкі щодо інших жінок. Звісно, Тора була безцінна для мого брата – він завжди казав, що вона була найкращою секретаркою з тих, що в нього були. Він дуже її любив. Але це все було дуже прямо й чесно. Я маю на увазі, що Тора не з тих дівчат…

– Ні? – люб’язно сказав Пуаро.

– Але моя невістка вбила собі в голову… Думаю, це ревність. Не те щоб вона це колись показала. Але після смерті Кара, коли постало питання, щоб міс Ґрей залишилася, Шарлотта дуже розлютилась. Звісно, це почасти хвороба, морфій і все таке, як каже медсестра Кепстік. Вона каже, що ми не повинні звинувачувати Шарлотту за ці думки.

Він замовк.

– Так?

– Мсьє Пуаро, я просто хочу, щоб ви зрозуміли: тут немає нічого такого. Це просто уява хворої жінки. Ось гляньте, – він понишпорив у кишені, – цього листа я отримав від свого брата, коли був у Малайських Штатах. Я хочу, щоб ви його прочитали, тому що він чітко показує їхні стосунки.

Пуаро взяв листа. Франклін став поруч з ним і, вказуючи пальцем, прочитав деякі уривки вголос:

…справи тут як і зазвичай. Шарлотта майже не відчуває болю. Хотів би я сказати більше. Можливо, пам’ятаєш Тору Ґрей? Вона мила дівчина й дуже мене підтримує. Не знаю, що в ці важкі часи робив би без неї. Її співчуття та зацікавлення незмінні. У неї вишуканий смак і чуття на красиві речі, і вона розділяє мою пристрасть до китайського мистецтва. Мені просто пощастило зустріти її. Жодна донька не може бути ближчим чи співчутливішим другом. Її життя було складним і не завжди щасливим, але я радий відчувати, що тут у неї є дім і щира любов.

– Розумієте, – сказав Франклін, – ось що відчував до неї мій брат. Він сприймав її як доньку. І я вважаю несправедливим, що тепер, коли мій брат мертвий, його дружина практично виганяє її з дому! Мсьє Пуаро, насправді жінки – це дияволиці.

– Не забувайте, що ваша невістка хвора, їй боляче.

– Знаю. Я продовжую це собі повторювати. Не можна її засуджувати. І все-таки я вирішив показати вам цього листа. Не хочу, щоб у вас склалося помилкове враження про Тору лише на основі слів леді Кларк.

Пуаро повернув листа.

– Можу вас запевнити, – усміхаючись, сказав він, – що ніколи не дозволю собі скласти помилкове враження лише на основі чиїхось слів. Я роблю власні судження.

– Ну, – сказав Кларк, сховавши листа. – У будь-якому разі, радий, що показав вам його. Сюди йдуть дівчата, то нам краще піти.

Коли ми вийшли з кімнати, Пуаро покликав мене.

– Гастінґсе, ви збираєтеся супроводжувати експедицію?

– О так. Я засмучусь, якщо нічого не робитиму.

– Гастінґсе, разом з роботою для тіла є робота для розуму.

– Ну, з цим ви справляєтеся краще за мене, – сказав я.

– Ви безперечно маєте рацію, Гастінґсе. Я правильно припускаю, що ви хочете супроводжувати одну з леді?

– Такий був задум.

– І якій леді ви пропонуєте скласти компанію?

– Ну… Я… я ще не думав.

– Як щодо міс Барнард?

– Вона доволі незалежна, – завагався я.

– Міс Ґрей?

– Так. Краще вона.

– Думаю, ви, Гастінґсе, дуже нечесні. Для себе ви вже вирішили провести цей день із білявим ангелом!

– О, справді, Пуаро!

– Мені шкода руйнувати ваші плани, але мушу попросити вас супроводжувати когось іншого.

– О, добре. Я думаю, що у вас є слабкість до цієї білявої ляльки.

– Леді, яку ви мусите сьогодні супроводжувати, – це Мері Дровер, і попрошу вас не залишати її на самоті.

– Але, Пуаро, чому?

– Тому що, мій дорогий друже, її прізвище починається з літери «Д». А ми не можемо ризикувати.

Я зрозумів справедливість його зауваження. Спочатку це видавалося надуманим, але потім я усвідомив: якщо Абеткар так затято ненавидить Пуаро, він цілком може бути в курсі наших справ. І в цьому разі ліквідація Мері Дровер може стати його сильним четвертим ударом.

Однак обіцянку я дав і дотримаю її.

Я вийшов, залишивши Пуаро в кріслі біля вікна.

Перед ним була маленька рулетка. Коли я виходив із дверей, він крутнув її й гукнув до мене:

– Rouge – це добрий знак, Гастінґсе. На удачу!

Розділ двадцять четвертий

(Не від імені капітана Гастінґса)

Містер Лідбеттер роздратовано щось прохрипів, коли його сусід устав і незграбно спіткнувся біля нього, впустив капелюха на сидіння попереду й нахилився, щоб дістати його.

Усе це в кульмінаційний момент фільму «Жоден горобець» – тієї зіркової, захопливої драми пафосу і краси, яку вже цілий тиждень прагнув подивитися містер Лідбеттер.

Золотоволоса героїня, яку грає Кетрін Ройял (на думку містера Лідбеттера, найкраща актриса в світі), саме дала волю почуттям, обурюючись хрипким голосом:

– Ніколи. Я радше голодуватиму. Але я не голодуватиму. Запам’ятайте ці слова: Жоден горобець не впаде…

Містер Лідбеттер роздратовано провів головою справа наліво. Люди! І чому ці люди не могли дочекатися кінця фільму… а взяти й піти саме на цьому зворушливому моменті.

А, це було на краще. Докучливий джентльмен пройшов повз нього й вийшов. Містерові Лідбеттеру стало видно весь екран, і Кетрін Ройял стояла біля вікна в особняку Ван Шрайнер у Нью-Йорку.

А тепер вона сідає в потяг із дитиною на руках… Які цікаві в них в Америці потяги – зовсім не схожі на англійські.

А потім знову Стів у своїй хатині в горах…

Фільм наближався до свого емоційного й напіврелігійного кінця.

Коли ввімкнулося світло, містер Лідбеттер із задоволенням зітхнув.

Він повільно піднявся на ноги, трохи мружачись.

Містер Лідбеттер ніколи не виходив із кінотеатру надто поспішно. Йому завжди потрібна була мить чи дві, щоб повернутися до прозаїчної реальності повсякденного життя.

Він озирнувся. Не так багато людей у цей день, природно. Всі на верхогонах.