Убивства за абеткою - Агата Крісті

І коли згадую, на перший план завжди виходить це нудотне відчуття непридатності. Ми були там, на місці, – Пуаро, я, Кларк, Фрейзер, Меґан Барнард, Тора Ґрей і Мері Дровер, але, зрештою, що ми могли вдіяти?

У нас жевріла слабка надія впізнати в багатотисячному натовпі обличчя чи постать, яку ледь могли розгледіти один, два чи три місяці тому.

Насправді все було ще більш незвично. З усіх нас єдиною людиною, яка могла б його впізнати, була Тора Ґрей.

Від напруження її безтурботність зникла. Її спокійна, впевнена поведінка розвіялась. Вона сиділа, заламуючи руки, і, мало не плачучи, незв’язно зверталася до Пуаро.

– Я ніколи на нього не дивилась… Чому? Яка я була дурна. А тепер ви від мене залежите, всі ви… і я вас підведу. Бо навіть якщо я його побачу, то не впізнаю. У мене погана пам’ять на обличчя.

Пуаро, що би він мені не казав і як би жорстко не критикував дівчину, зараз не виказував нічого, окрім доброти. Він був аж занадто делікатний. Мене вразило, що Пуаро не менше, ніж я, співчував красуні в біді.

Він по-доброму поплескав її по плечу.

– Ну-ну, petite67, без істерики. Нам цього не потрібно. Якщо побачите цього чоловіка, ви його впізнаєте.

– Звідки ви знаєте?

– О, для цього є безліч причин – одна з них, приміром, те, що червоний колір змінює чорний.

– Пуаро, що ви маєте на увазі? – вигукнув я.

– Я говорю мовою гравців. У рулетці протягом тривалого часу може випадати чорний колір, але зрештою колись таки випаде червоний. Це математичний закон імовірності.

– Ви маєте на увазі, що удача повернеться до нас?

– Саме так, Гастінґсе. І саме тут гравцеві (а вбивця, зрештою, є тим-таки гравцем, просто вищого рівня, оскільки ризикує не грішми, а життям) часто бракує розумної передбачливості. Бо він виграв і, як гадає, й надалі продовжуватиме вигравати! Як гравець не може в потрібний час покинути стіл із повними кишенями, так і вбивця, який успішно скоїв злочин, не може навіть уявити собі можливості невдачі! Він приписує собі всі заслуги. Але кажу вам, друзі мої, що жоден злочин, яким би ретельно спланованим він не був, не може бути успішним без удачі!

– Чи не заходить це надто далеко? – засумнівався Франклін Кларк.

Пуаро схвильовано замахав руками.

– Ні, ні. Шанси рівні, але все мусить бути на вашу користь. Подумайте! Могло статися так, що хтось зайшов у крамницю місіс Ашер саме в той момент, коли вбивця виходив звідти. Ця людина, можливо, заглянула б за прилавок і, побачивши мертву жінку, або відразу схопила б убивцю, або ж детально описала б його поліції, тож того б негайно заарештували.

– Так, звісно, це можливо, – зізнався Кларк.

– Йдеться про те, що вбивця повинен ризикнути.

– Точно. Вбивця завжди гравець. Як і багато гравців, убивці часто не знають, коли зупинитись. Із кожним злочином він упевнюється у своїх здібностях. Відчуття міри спотворюється. Він не каже собі: «Я розумний і везучий!» Ні, він каже тільки: «Я розумний!» І думка про його кмітливість зростає, а потім, mes amis, кулька крутиться й зупиняється – і випадає новий номер, і круп’є виголошує «Rouge68».

– І ви думаєте, це таки станеться? – нахмурившись, спитала Меґан.

– Рано чи пізно це повинно статись! Досі удача була на боці злочинця – рано чи пізно вона повинна повернутися до нас. Я вважаю, що вона вже повернулась! Підказка, пов’язана з панчохами, – це тільки початок. Тепер для нього все піде не так! І він почне робити помилки…

– Думаю, ви нас просто розраджуєте, – сказав Франклін Кларк. – Нам усім потрібно трохи заспокоїтись. Відколи я прокинувся, мене просто паралізує відчуття безпорадності.

– Мені видається малоймовірним, що ми можемо зробити щось справді практичне, – сказав Дональд Фрейзер.

Меґан вигукнула:

– Доне, не капітулюй так легко.

Трохи зашарівшись, Мері Дровер сказала:

– Я маю на увазі: ніколи не знаєш. Цей підступний лиходій тут, і ви… Зрештою, іноді зустрічаєш людей у найкумедніших ситуаціях.

Я випалив:

– Якби тільки ми могли зробити щось більше.

– Гастінґсе, ви повинні пам’ятати: поліція робить усе можливе. Залучені спеціальні констеблі. Можливо, інспектор Кром і дратує нас, але він дуже здібний офіцер поліції, і полковник Андерсон, головний констебль, також людина справи. Вони вжили всіх заходів для спостереження й патрулювання міста та іподрому. Скрізь будуть поліцейські в цивільному. Також проводиться кампанія в пресі. Громадськість попереджена.

– Думаю, він не наважиться, – безнадійно похитав головою Дональд Фрейзер. – Це ж можна збожеволіти!

– На жаль, – сухо сказав Кларк, – він уже божевільний! Що думаєте, мсьє Пуаро? Він відмовиться від свого задуму чи намагатиметься довести його до кінця?

– Гадаю, він такий одержимий, що спробує дотриматися своєї обіцянки! Не виконати її – це все одно що зізнатись у невдачі, а його божевільний егоїзм ніколи цього не дозволить. Мушу сказати, що доктор Томпсон теж так вважає. Сподіваємося, його схоплять при самій спробі скоїти злочин.

Дональд знову похитав головою.

– Він дуже хитрий.

Пуаро глянув на годинник. Ми зрозуміли натяк. Ще раніше ми вирішили, що робитимемо впродовж дня – вдень патрулюватимемо вулиці, а потім займемо місця в різних частинах іподрому.

Я кажу «ми». Звісно, в моєму випадку від такого патрулювання було мало користі, адже я ніколи не бачив Абеткаря. Однак, оскільки ідея полягала в тому, щоб охопити якомога більшу територію, я зголосився супроводжувати одну з дам.

Пуаро погодився. І боюсь, я помітив вогник у його очах. Дівчата пішли надягати капелюшки. Дональд Фрейзер стояв і дивився у вікно, очевидно, про щось задумавшись. Франклін Кларк глянув на нього, та потім, мабуть, вирішивши, що той надто абстрактний слухач, стишив голос і звернувся до Пуаро.

– Послухайте, мсьє Пуаро. Я знаю, ви були в Чарстоні й зустрічалися з дружиною мого брата. Вона щось сказала, чи, може, натякала… Тобто вона щось узагалі припустила?

Він, зніяковівши, замовк.

Пуаро відповів так невинно, що це викликало в мене сильну підозру.

– Comment? Що саме натякнула або припустила дружина вашого брата?

Франклін Кларк побуряковів.

– Можливо, ви думаєте, що зараз не час на особисті справи…

– Du tout!

– Але я вважаю, що треба говорити прямо.

– Чудовий підхід.

Думаю, цього разу Кларк став підозрювати, що за спокійним обличчям Пуаро щось ховається. Він ледь вимовив:

– Моя невістка дуже приємна жінка, вона завжди мені подобалася, але деякий час вона хворіла, а при такій хворобі