Убивства за абеткою - Агата Крісті
– Ми нічого не знаємо про нього, – безпомічно зітхнула Тора Ґрей.
– Ні, ні, мадемуазель. Це неправда. Кожен із нас знає щось про нього – якби лише ми могли знати, що саме. Я впевнений, що знання є, якби тільки їх здобути.
Кларк похитав головою.
– Ми нічого не знаємо – старий він чи молодий, білявий чи чорнявий! Ніхто з нас ніколи не бачив його й не розмовляв з ним! Ми говорили про все, що знаємо, і не раз.
– Не про все! Наприклад, міс Ґрей сказала нам, що не бачила й не розмовляла з жодними незнайомцями в день убивства сера Кармайкла Кларка.
Тора Ґрей кивнула.
– Це цілковита правда.
– Та невже? Леді Кларк сказала нам, мадемуазель, що зі свого вікна вона бачила, як ви стояли на порозі й розмовляли з якимось чоловіком.
– Вона бачила, як я розмовляла з незнайомцем? – Дівчина здавалася щиро враженою. Без сумніву, цей чистий, ясний погляд не міг бути нещирим.
Вона похитала головою.
– Леді Кларк, мабуть, помилилась. Я ніколи… О! Цей вигук вирвався зненацька. Її щоки залив рум’янець.
– Тепер я пригадую! Як нерозумно! Я забула про це. Але це було неважливо. Просто один із тих, що приходять продати панчохи, – ви ж знаєте, колишні військові. Вони дуже наполегливі. Потрібно було позбутися його. Я саме йшла через хол, коли він підійшов до дверей. Він заговорив до мене, замість того щоб подзвонити, але мав цілком безневинний вигляд. Думаю, тому я й забула про нього.
Пуаро снував туди-сюди, обхопивши голову руками. Він із запалом щось бурмотів сам до себе, і ніхто нічого не говорив, натомість усі лише пильно дивилися на нього.
– Панчохи, – бурмотів він. – Панчохи… панчохи… панчохи… ça vient64… панчохи… панчохи… це motif. Так… три місяці тому… у той день… і тепер. Bon Dieu, я зрозумів!
Він випростався й зосередив на мені гордовитий погляд.
– Ви пам’ятаєте, Гастінґсе? Андовер. Крамниця. Ми піднімаємось нагору. Спальня. На стільці. Пара нових шовкових панчіх. І тепер я знаю, що привернуло мою увагу два дні тому. Це були ви, мадемуазель. – Він звернувся до Меґан. – Ви говорили про вашу матір, яка плакала, тому що купила вашій сестрі нові панчохи в день убивства…
Він обвів нас усіх поглядом.
– Ви розумієте? Це той самий мотив, повторений тричі. Це не може бути збігом. Коли мадемуазель говорила, в мене було відчуття, що те, що вона каже, з чимось пов’язане. Тепер я знаю з чим. Зі словами, сказаними сусідкою місіс Ашер, місіс Фаулер. Про людей, які завжди намагаються продати вам якісь речі, – і вона згадала панчохи. Скажіть мені, мадемуазель, це правда чи ні, що ваша мати купила ті панчохи не в крамниці, а в когось, хто прийшов до дверей?
– Так… так… справді. Тепер пригадую. Вона казала щось про те, як шкода тих нещасних людей, які ходять і намагаються щось продати.
– Але де зв’язок? – вигукнув Франклін. – Те, що людина прийшла продавати панчохи, нічого не доводить!
– Кажу ж вам, друзі, це не може бути збігом. Три злочини – і щоразу людина продає панчохи й досліджує місце.
Він повернувся до Тори.
– A vous la parole!65 Опишіть цього чоловіка.
Вона безпорадно подивилася на нього.
– Я не можу… Не знаю, як… Він мав окуляри, думаю… І поношене пальто…
– Mieux que ça, mademoiselle66.
– Він був сутулим… Я не знаю. Я на нього майже не дивилась. Він не з тих людей, яких помічають…
Пуаро похмуро сказав:
– Ви повністю маєте рацію, мадемуазель. Увесь секрет убивств прихований у вашому описі вбивці, бо, без сумніву, він був убивцею! «Він не з тих людей, яких помічають». Так, у цьому немає сумніву… Ви описали вбивцю!
Розділ двадцять другий
(Не від імені капітана Гастінґса)
І
Містер Александр Бонапарт Каст сидів непохитно. Він навіть не торкнувся сніданку, який уже захолов на тарілці. Газета прихилена до чайничка, і саме її містер Каст читав із жадібним інтересом.
Раптом він встав, хвилину походив туди-сюди, потім знову опустився на стілець біля вікна. Зі здавленим стогоном він схилив голову на руки.
Він не чув, як відчинилися двері. На порозі стояла місіс Марбері, його домовласниця.
– Я хотіла запитати, містере Каст, чи не бажаєте ви хорошого… Що сталось? Ви погано почуваєтесь?
Містер Каст підняв голову.
– Дрібниці. Це все дрібниці, місіс Марбері. Так, я не дуже добре почуваюсь цього ранку.
Місіс Марбері поглянула на тацю зі сніданком.
– Я так і зрозуміла. Ви не торкнулися сніданку. Вам знову дошкуляє голова?
– Ні. Тобто так… Я… Мені просто трохи зле.
– Так, ви вже вибачте. У такому разі ви ж нікуди не збираєтесь іти сьогодні?
Містер Каст різко підвівся.
– Ні, ні. Я мушу йти. Справи. Важливі. Дуже важливі.
Його руки тремтіли. Побачивши Каста таким схвильованим, місіс Марбері намагалася заспокоїти його.
– Гаразд, якщо треба – то треба. Далеко їдете цього разу?
– Ні. Я збираюсь до… – Секунду чи дві він вагався. – Челтнема.
Було щось дивне в тому, як невпевнено він вимовив це слово, тож місіс Марбері здивовано подивилась на нього.
– Челтнем – гарне місце, – сказала вона, підтримуючи бесіду. – Я їздила туди з Брістоля якогось року. Там такі хороші магазини.
– Гадаю, що так.
Місіс Марбері нахилилась доволі незграбно – сутулість не личила її фігурі, – щоб підняти газету, яка лежала зім’ята на підлозі.
– Тепер у газетах не пишуть нічого, крім тієї справи про вбивство, – сказала вона, подивившись на заголовки, й поклала газету назад на стіл. – У мене від цього мурашки по тілу. Я таке не читаю. Це все знову нагадує Джека-Різника.
Губи містера Каста ворушились, але не було чути ні звуку.
– Донкастер – це місце, де він збирається скоїти наступне вбивство, – сказала місіс Марбері. – Вже завтра! Скажіть чесно, у вас теж мурашки по тілу, правда? Якби я жила в Донкастері й моє ім’я починалося на літеру «Д», я б сіла в перший-ліпший потяг, ось що я б зробила. Я
