Аріанель - Arachne

Лотарин, хоч і виснажений, теж не здавався. Два воїни підтримували його з обох боків, допомагаючи йому триматися на ногах. Його обличчя було блідим, але в очах горів вогонь. Він не дозволяв собі слабкості, адже знав, що їхній час обмежений.

— Ми майже вийшли, — шепнув один із магів, обертаючись до Аріанель та інших. - Далі починається печера. Тримайтеся ближче один до одного, тут можуть бути пастки.

Вони продовжили шлях, обережно пробираючись через похмурі коридори. Аріанель відчувала, як напруга зростає з кожним кроком. Її серце стискалося від страху за Лотарина та його матір, але вона знала, що має залишатися сильною. Їхнє життя залежало від цього.

Коли вони нарешті досягли виходу з вежі і увійшли до печери, повітря навколо стало важким і вологим. Кам'яні стіни звужувалися, і доводилося йти в тісноті, уважно стежачи за кожним кроком. Маги, що йдуть попереду, безперервно сканували простір, щоб уникнути будь-яких магічних пасток або охоронних заклинань, залишених ворогом.

Попереду маячив вихід із печери, ледь помітний, як темна пляма наприкінці довгого тунелю. Це була їхня надія на порятунок, але Аріанель знала, що вони ще не в безпеці. Найменший шум луною розносився по печері, і вона розуміла, що кожен їхній крок може бути почутий ворогом.

Коли вони наблизилися до виходу, маги зупинилися, щоб перевірити, чи поблизу засідки немає. Один із них промовив заклинання, і в повітрі заіскрилося, начебто розбилося невидиме скло — пастка, яку вони змогли знешкодити.

— Все чисто, — прошепотів маг, повертаючись до інших. — Далі шлях вільний.

Аріанель відчула полегшення, але не дозволила собі розслабитися. Вони поспішили до виходу, прискорюючи крок. Повітря стало свіжішим, і незабаром вони вибралися назовні, до підніжжя гір.

Вийшовши на відкриту місцевість, вони побачили собі зоряне небо. Але радість від виходу з темряви швидко змінилася усвідомленням, що попереду на них чекає довгий і небезпечний шлях. Воїни, що йшли наприкінці, напружено оглядалися, спостерігаючи за тим, щоб ніхто не пішов за ними з вежі.

- Ми повинні якнайшвидше спуститися до підніжжя гір, - сказала Еллірен, її голос був тихим, але рішучим. — Стражники можуть бути на підході, і нам треба піти якнайдалі.

- Ми впораємося, - впевнено відповіла Аріанель, стискаючи руку Еллірен. — Ми всі повернемося до королівства Лорінвал.

Коли вони, нарешті, досягли підніжжя гір, перед ними розкинулася безмежна рівнина, освітлена м'яким світлом місяця. Вітер дмухав у їхні обличчя, приносячи із собою запах свободи, але також і тінь небезпеки, яка йшла за ними. Вдалині, серед високих трав, стояли їхні коні, які мирно чекали своїх господарів, наче готуючись до чергової стрімкої втечі.

— Нам треба йти, і якнайшвидше, — напружено сказав один із воїнів, озираючись на гори за їхніми спинами. — Вони можуть пуститися в погоню будь-якої миті.

Маги першими досягли коней і швидко схопилися в сідла, готуючись прикривати решту. Аріанель, незважаючи на втому, поспішила до свого коня. Вона розуміла, що кожна секунда на рахунку. Лотарин, спираючись на плече одного з воїнів, тяжко підійшов до неї.

- Ти впораєшся? — спитала Аріанель, стривожено глянувши на нього.

— Зі мною все буде гаразд, — хрипким голосом відповів Лотарин, намагаючись приховати біль та втому. — Нам треба виїхати звідси якнайшвидше.

Аріанель допомогла йому сісти за собою, відчуваючи, як його руки обхопили її талію, хоча вони ледве трималися від слабкості. Вона відчула тепло його дотику і серце її стиснуло від хвилювання. Їй хотілося озирнутися на нього, зустрітися очима і сказати, що все буде гаразд, але часу не було.

Еллірен, підтримувана старшим воїном, піднялася на іншого коня. Її обличчя було блідим, але рішучим, а райдужні очі дивилися в далечінь, ніби намагаючись зазирнути за обрій і побачити, що їх чекає попереду.

— Чи всі готові? — спитав Тагірен, оглядаючи загін. Він напружено вдивлявся в темряву, чекаючи на будь-які ознаки погоні.

Всі кивнули, і воїни, що стояли позаду, зайняли свої місця, готуючись захистити загін у разі несподіваного нападу. Їхні особи були зосереджені, вони розуміли, що будь-яке уповільнення чи помилка може коштувати їм життя.

— Тоді вперед, — тихо, але рішуче промовив Тагірен, пришпорюючи свого коня.

Загін рушив з місця, коні рвонули вперед, ніби самі відчували небезпеку і прагнули віднести своїх вершників якнайдалі від цієї зловісної гори. Аріанель міцно тримала поводи, відчуваючи, як кінь під нею набирає швидкість. За спиною Лотарін тримався з останніх сил, але вона відчувала, що його присутність поруч надає їй сили.

— Ми зможемо це зробити, — тихо прошепотіла вона собі, наче намагаючись переконати і себе, і його.

Вони мчали рівниною, вітер свистів у вухах, а трава миготіла під копитами коней. Маги йшли попереду, відкриваючи шлях та захищаючи їх від можливих засідок. Аріанель відчувала, як напруга в її грудях поступово змінюється впевненістю: вони вибралися з лап ворогів і тепер мали лише добратися до безпечного місця.

— Ти впораєшся, Лотарін, — раптом промовила вона, не повертаючись, але відчуваючи його дихання за спиною.

— З тобою я впораюся з чим завгодно, — відповів він, його голос звучав слабо, але в ньому знову спалахнув колишній вогонь.

Вони залишили гори далеко позаду і тепер прагнули вибратися на безпечну відстань. Попереду вже виднілися обриси лісу — укриття, де вони могли перевести дух і втекти від можливої ​​погоні.

Після шаленої стрибки, що тривала всю ніч, коли морок відступив перед першим світлом зорі, вони нарешті зупинилися біля тихої річки, чиї води мірно хлюпалися об береги. Коні, важко дихаючи і знесилені після довгого шляху, опустили голови до води, жадібно вгамовуючи спрагу.

Лотарин та Еллірен, змучені та поранені, ледве трималися на ногах. Еленвен з воїнами обережно допомогли їм спуститися з коней, підтримуючи кожного кроку. Еллірен, незважаючи на свою втому, намагалася стримати біль, але її руки тремтіли, коли вона торкнулася свіжих ран Лотаріна.