Аріанель - Arachne

— Що сталося, дитино? — спитав він, жестом відпускаючи радників, щоб ті дали можливість поговорити наодинці.

Аріанель дістала сувій і простягла його дідусеві. Король, насупившись, прочитав послання, а потім задумливо глянув на онучку.

— Це від того чорного ельфа, з яким ти зустрічалася в дитинстві? — спитав він.

Аріанель кивнула.

— Так, і він у небезпеці, дідусю. Але я боюсь, що це може бути пасткою. І все ж, я не можу просто сидіти тут, коли знаю, що Лотарін потребує допомоги. Я хочу вирушити на його пошуки, але… — її голос здригнувся. — Я не можу залишити королівство, коли на нас насувається війна. Що мені робити?

Король Лорінвале уважно подивився на Аріанель, у його очах читалася глибока турбота. Він розумів, що для неї це не просто завдання, а справа всього життя. З іншого боку, він усвідомлював, що без неї королівство може виявитися ще більшою небезпекою. Її присутність надихала та підтримувала ельфів.

— Ти поставлена перед важким вибором, онуче, — почав м'яко король. - Твоє серце тягне тебе до Лотаріна, і я розумію твоє бажання врятувати його. Але й королівство потребує тебе. Ми стоїмо перед великою битвою, і твоя сила та дух можуть допомогти нам виграти її.

Він зробив паузу, обмірковуючи рішення, яке б задовольнити обидві сторони.

- Однак, - продовжив він, - можливо, є спосіб об'єднати ці два шляхи. Ти не повинна йти сама. Я пошлю з тобою загін найкращих воїнів та магів. Поки вони допоможуть тобі у пошуках Лотаріна, ти зможеш швидко повернутися сюди, якщо щось не піде. А за цей час ми продовжимо підготовку до війни.

Аріанель замислилася над дідусеві словами. Таке рішення дозволяло їй наслідувати поклик серця, не залишаючи королівство без захисту.

— Дякую тобі, дідусю, — нарешті сказала вона. — Я діятиму обережно та швидко. Ми повернемо Лотарина, і тоді боротимемося разом.

Король Лорінвале кивнув, бачачи рішучість в очах своєї онуки.

— Ти сильна, Аріанель, і я вірю, що тобі вдасться впоратися з цим завданням. Але пам'ятай, якщо відчуєш небезпеку — повертайся. Ми впораємося з ворогами, головне зберегти тебе в безпеці.

Аріанель взяла руку дідуся і стиснула її.

— Я повернусь, дідусю, і приведу Лотаріна назад.

З цими словами вона покинула зал, готова до нового випробування, яке стояло перед нею.

Наступного ранку, коли перші промені сонця пофарбували небо золотом, Аріанель разом із загоном найкращих воїнів і магів таємно покинула королівство Лорінвале. Вони рухалися тихо та обережно, щоб не привернути уваги ворога. З кожним кроком Аріанель відчувала, як тривога її серця посилюється, але рішучість врятувати Лотарина допомагала їй рухатися вперед.

Тим часом у королівській залі король Лорінвалє стояв перед своїми радниками. Його обличчя було серйозне, але в очах читалася надія.

— Ми повинні дати час Аріанель, — твердо сказав він, оглядаючи ельфів, що зібралися. — Вони вирушили на важливе завдання, і успіх їхньої місії може змінити перебіг прийдешньої битви. Ми повинні потягнути з війною, використовувати дипломатичні хитрощі, відволікати ворога, що завгодно, аби виграти час.

Радники кивнули на знак згоди, розуміючи важливість поставленого завдання.

— Коли вони повернуться, ми матимемо більше шансів на перемогу, — додав король, дивлячись на схід, туди, де зникли за горизонтом Аріанель і її загін. — А поки що ми маємо бути готові битися з будь-якою загрозою, хоч би що трапилося.

Аріанель поспішала до гор чорних ельфів, не зупиняючись ні вдень, ні вночі. Лише коли коні починали вибиватися з сил, вона наказувала зробити короткий перепочинок, але щоразу нетерпляче підганяла загін, щойно тварини встигали перепочити.

— Ми повинні якнайшвидше знайти Лотарина, — казала вона щоразу, коли хтось із її супутників намагався запропонувати відпочинок. — Війна може розпочатися будь-якої миті, і тоді буде пізно.

Її серце билося швидше з кожною милею, наближаючи їх до мети. Аріанель знала, що не може гаяти часу — Лотарін потребує її, і від цього залежить доля всього королівства.

 Аріанель і її загін дісталися Чорних Гір, що височіють похмурою стіною перед ними. Туман огортав вершини, роблячи їх ще зловіснішими. Шлях до печери був важким і небезпечним: гостре каміння, вузькі стежки, і хижі звірі, що причаїлися в тіні.

Коли вони нарешті досягли входу до печери, Аріанель зупинилася. Її серце билося швидко, наче передчувало, що всередині чекає щось страшне. Вона глибоко зітхнула, намагаючись вгамувати тремтіння в руках, і зробила крок усередину. За нею слідували воїни та маги, готові до будь-якої небезпеки.

Печера була холодною і темною, лише рідкісні смолоскипи висвітлювали її стіни. Аріанель йшла вперед, відома внутрішнім чуттям і почуттям, що Лотарін десь поруч. Раптом, у глибині печери, вона помітила слабке світло, що походить від вівтаря. Наблизившись, вона побачила величезного дракона, що лежить на холодному камені. Його райдужні луски потьмяніли, очі заплющені, а тіло здавалося напівпрозорим. То був дух Лотаріна.

— Лотарин... — прошепотіла Аріанель, і сльози навернулися на очі. — Що сталося з тобою?

Дракон розплющив очі, повні болю і втоми, але все ж таки світяться теплом побачивши Аріанель.

— Аріанель... — голос Лотарина луною пролунав по печері, глибокий і тихий. - Я радий, що ти тут. Але це не я... Це лише моя проекція. Мене полонили, моя сила виснажена, а тіло закута у ланцюгу в підвалі старої вежі. Цей вівтар раніше зберігав перлину, але тепер він лише відображення мого болю.

- Де ти? - зривається голосом запитала Аріанель, підступаючи ближче. — Я тебе врятую, тільки скажи, як!

Дух Лотаріна кивнув, показуючи углиб печери.

— Вежа знаходиться далі цим шляхом. Там, у підвалі, я ув'язнений. Але перш ніж намагатись звільнити мене, ти повинна врятувати мою матір. Вона ув'язнена на вершині вежі, її магія ослаблена, але вона зможе допомогти. Ти знайдеш потайний хід у глибині цієї печери. Він приведе тебе прямо до вежі.