Розбите дзеркало - Андрій Анатолійович Кокотюха

Нові знайомі знов лишилися на вулиці самі.

— У вас тут справді так небезпечно? — поцікавилася Діна. — З гостей іду собі спокійно…

— То Наташка, не слухайте, — відмахнулася Єва. — Вона вам ще про інопланетян розкаже.

Рука лягла на клямку. Враз завмерла, запитала, маючи надію на негативну відповідь:

— То, може, вас тепер треба провести?

— А назад знову самі? Ні, дякую. Не хвилюйтеся, дам собі раду в разі чого. Хоча, якщо хочете допомогти…

Єва відчула — Діана добирає потрібні слова.

— Звісно, хочу. Викликати таксі? — Годинник на екрані мобільного показував п’ять хвилин по дев’ятій. — У такий час вони ще сюди їздять.

— Та ну, — Діана хитнула головою. — Інше… Соромно просити про таке незнайому людину… Словом… Може, у вас удома є… У мене почалися раніше на день, не маю при собі, несподівано…

— Прокладки? — без тіні ніяковості вигукнула Єва. — Тю, прости Господи! Ми ж жінки, чого соромитись! Знаю, як воно буває! Звісно, заходьте!

Вона відчинила хвіртку, пропускаючи гостю перед собою.

Коли перетнули двір і піднялися на ґанок, Єва показала Діані висячий замок на вхідних дверях.

— Такого, мабуть, не бачили. Дешево і сердито. Із цими модними врізними вошкатися…

— Ви оригіналка, — гостя реагувала стримано. — Мабуть, так справді просто й практично.

— А ще я роблю отак!

Ступивши з ганку й присівши, Єва ковзнула рукою під сходи й тріумфально видобула звідти ключ на ланцюжку.

— Серйозно?

— Не загублю зате. І бачте, ви подумати не могли. Ніхто не подумає, що зараз ключі під порогом ховають.

Знявши замок, Єва взяла його за дужку й почепила на спеціальну скобу, вбиту в одвірок іще дідом. Гостинним жестом запросила Діану, ступивши вбік та ввімкнувши заразом світло. Та переступила поріг, покрутила головою, тепер у її очах господиня помітила неприховану цікавість.

— Хатою пахне, — Діана глибоко потягнула носом. — Справжньою. Давно тут живете?

— Що довше живу, то краще розумію: хотіла б тут народитися й жити весь час. Хтозна, раптом тут усе б інакше для мене склалося. Ви, мабуть, десь у центрі живете?

— Близько, — Діана ухилилася від конкретної відповіді.

Зараз, зблизька, при світлі Єва змогла розгледіти нову знайому краще. І не побачила в рисах не набагато старшої за себе жінки нічого, що б могло зачепити, лишитися в пам’яті. Працюючи на базарі після розлучення вже третій рік, вона звикла бачити щодня сотні чоловічих, жіночих, дитячих лиць, і не часто котресь запам’ятовується. Часом із нею самою хтось із постійних покупців вітався в тролейбусі чи на вулиці. Часом вона віталася з тими, кого бачить частіше й може згадати бодай зовні. Діана, її гостя, напевне належала до тих, хто не має особливих прикмет, нічим не вирізняється серед подібних до себе.

Хіба що ось — ця жінка ані краплі не схожа на Діану.

Їй не пасувало таке ім’я. Незалежно від прикрих асоціацій, яке воно в Єви викликало. Ця мала б відгукуватись хоча б на Наталку. Навіть — на Наташку. Бо так само, як сусідка, переборщує з косметикою.

— Ага, за чим же прийшли, — Єва легенько ляснула себе по лобі. — Зайдіть, не будете ж тут…

Вона розстебнула й скинула куртку, повісила на гачок біля дверей. Діана лишилася у верхньому одязі, лиш розстебнула «блискавку». Єва провела гостю до кімнати, залишила на коротко, зникла в спальні, повернулася з початою квадратною упаковкою, простягнула.

— Ванна в мене там, зручніше буде.

Діана все ж погано приховувала сором, хоч Єва не розуміла причини. На базарі такі маленькі пригоди — явище звичне. Ніхто з жінок не соромився, навпаки, могли перегукуватися, вголос говорити про подібні речі. Лишившись сама, Єва замислено подивилася на старий, успадкований разом із іншими меблями сервант — дід з бабою хвалилися ним, подарунком на весілля. Потому рішуче, відкинувши сумніви, відчинила дверцята.

Пляшка коньяку.

Трохи почата.

Презент, заходив пару тижнів тому один кандидат. Лишив після себе, від пляшки виявилося більше користі. За спиною кахикнула Діана.

— Дякую, дуже виручили.

— Та ну.

— Я там залишила.

— Правильно. Ви не змерзли? Дощик же. По чарці, може? — Єва показала пляшку.

— Не знаю…

— Та не бійтеся, я не алкоголічка. Сама не п’ю, хоч живу, як бачите, сама, і не шкодую ні грама. Аби не привід…

— Чесно кажучи, вгадали думки, — усміхнулася Діана. — Сама хотіла спитати, чи не буде трошки. Але ж то вже нахабство. Дайте води напитися, бо так їсти хочеться, аж переночувати ніде.

— Ночувати не залишу, — Єві здалося, що сказала це надто різко. — Нагодувати можу, до речі.

— Засидимося. Дякую, та краще мені все ж збиратися.

— Ми ж наче домовилися… — Єва поставила пляшку посеред столу.

— Так, у вас же привід. Щось сталося?

— Однокласник помер. — Єва виставила чарки. — Сьогодні поховали. Вважайте, поминки. Вас, Діано, справді сам Бог послав. Довелося б самій.

— Чекайте, однокласник? — на лице гості набігла легка тінь. — Ви ж не стара…

— Тридцять недавно стукнуло.

— Недавно? Коли точно?

Єва враз звузила очі.

— Вас це справді цікавить? Це для вас важливо?

— Питання недоречне, знаю. Тільки ж… Я соціолог, професія така. Саме зараз досліджую демографію Чернігівщини. Готуюся до конференції. Маю певну статистику смертності, але ось так, із перших вуст…

— А-а, — протягнула Єва. — Ясно. Вивчаєте, хто коли помирає, чому вік скорочується. Як довше жити, ніхто не думає. Конференцій ваших із таких питань нема.

— То до медиків.

— Ну, нехай. — Єва розлила напій по чарках. — У травні Ігореві тридцятка була. Серце… кажуть.

— Кажуть? Хіба ви не дружили?

— Ви з однокласниками дружите? — парирувала Єва. — Розбіглися. У нього своє життя, у мене — своє, у вас — так само. Давайте за царство небесне.

Пальці стиснули краї чарки.

— Вибачте ще раз… Якось так я не дуже звикла. Може, шоколадка чи…

— А, так запросто! Я вже давно так можу, та люди ж усякі.

Єва Бортникова повернулася до Діани спиною.

Почата шоколадка — на холодильнику в кухні.

Ступила три кроки — задзвонив її телефон, залишений у кишені