Розбите дзеркало - Андрій Анатолійович Кокотюха
Єва гмикнула. Антон не простягнув — кинув запальничку. Аліса на диво спритно спіймала її, закурила, кивнула, повернула річ власнику. Аж потому завважила:
— Вас чути на весь Чернігів. Нічого не міняється за дванадцять років. Ви не можете спокійно балакати, — і відразу, без переходу: — Де ще один? Не той, котрий в могилі.
— А тебе, бачу, знову нічого не дивує, — буркнув Хитров. — Ще трохи, і я почну думати, що повідомлення розсилаєш усім ти.
— Не я, — спокійно парирувала Аліса. — Але ти правий, Антоне. Мене це не дивує. Рано чи пізно воно мало статися.
— Ти про що зараз? — підозріливо спитала Єва.
— Розплата.
Буденність, із якою вона це вимовила, змусила Єву здригнутися. Антон же відступив назад, до огорожі, покрутив головою, немов видивляючись невловимих месників.
— Начиталася всякої фігні, — вичавила Єва. — Лякаєш тепер.
— Судячи зі сказаного, ти читала те саме. — Аліса випустила дим перед собою, зиркнула на Хитрова. — Ти теж. Новина про давнє прокляття, яке вбило нашого колишнього друга, за кілька годин набрала тридцять одну тисячу переглядів. Це я про оригінальну публікацію. А передруки, поширення…
— Не мели дурниць! — Єва тупнула ногою. — Краще цигаркою пригости. Панською.
— Не такі вже й панські.
Аліса простягнула пачку Єві. Та взяла, видобула одну, підкурила від підсунутої Антоном запальнички.
— Дарую, — сказала Горностай.
— Не відмовлюся, я без комплексів. — Бортникова поклала трофей у кишеню куртки. — Щодо різної писанини, прокляття, все таке… Нехай придурки пишуть, вони на тому заробляють! Чому ми маємо в таке вірити?
— Бо ми всі були в тому будинку. — Спокій Аліси починав нагадувати зачитування суддею вироку. — Не тиждень тому, коли хтось скликав нас туди. Ви чудово розумієте, про що я зараз нагадую.
— А тобі нагадати, хто тоді все придумав? — вирвалося в Єви.
— У мене гарна пам’ять, — мовила Аліса, в голосі тепер угадувалися жаль та смуток. — Дивно, що у вас вона погана. Бо участь у забавці брали всі. Хіба ні, Єво? — І раптом видала блазнювате, підкреслено награне: — Няв-няв! Няв-няв!
— Заткай свою пельку!
Єва кинулася на Алісу, тепер гострі кігтики готові були піти в діло. Аліса сахнулася, відскочила, жбурнула в нападницю недопалком. Єва затялася, і Антон рвонув навперейми. Згріб в оберемок, так міцно, як міг, притиснув. Єва не вгамовувалася, почала плюватися, бризки потрапили Антонові в око. Лаючись, він примружився — та хватки не послабив.
— А вони за своє! — почувся враз голос позаду.
— Драстуйте вам! Явлення! Давно не бачились!
Єва кричала, не бачачи, хто прийшов. Едвіна Моругу впізнала за голосом. Навіть якби не впізнала, визнала правоту Аліси Горностай: саме ковбоя для повноти картини тут бракувало. Він наближався, розкинувши на ходу руки, мовби зібрався всіх обійняти. Зараз тут, на Валу, серед розгніваних, збентежених та наляканих водночас добрих колись друзів Едвін як ніколи явно сприймався рядженим у своєму ковбойському одязі.
— Брек, — сказав він, підійшовши до сплетених Єви й Антона та справді зафіксувавши обійми. — Милі сваряться, тим втішаються.
— Та пусти вже! — Білявка відштовхнула броданя, пурхнула, відступила на кілька кроків, тицьнула на Алісу пальцем. — А ти чухай звідси! Бо тебе я точно приб’ю. Хай сяду, зате за діло.
— Мрії збуваються, — холодно парирувала Горностай. — Давно могла сісти. Тоді, дванадцять років тому, ніхто не заважав.
— Ану, тихо мені всі! — Едвін гучно ляснув у долоні.
— О, нарешті командир прийшов! Як без тебе! — не вгавала Єва.
— Може, помовчиш справді? — Ковбой підніс голос.
На диво, це подіяло. Єва глибше, аж до брів, натягнула шапочку. Аліса й Антон відступили далі одне від одного. Тим часом Едвін став так, аби опинитися по центру невеличкого кола, заговорив:
— Зараз послухайте мене.
Нарешті запала лунка тиша.
— Ми жили одне без одного дванадцять років, — неквапом повів далі Моруга, при цьому переводячи погляд по черзі на кожного. — Причину всі знають. Тиждень тому хтось один зібрав нашу компанію в тому місці, яке кожен, певен, весь цей час намагався оминати десятою дорогою. Тоді нас було п’ятеро. Щось підказує мені: кожен із нас, наголошую, з нас, себе так само маю на увазі, міг дізнатися номери всіх телефонів. І послати повідомлення з лівого номера, потім знищити картку. Ти, — він кивнув у бік Єви, — тоді ляпнула Яровому про його власний похорон.
— Не жени хвилю! — кинула вона в своєму стилі.
— Було, — втрутився Антон. — Гоша запізнився, як завжди. Ти бовкнула: мовляв, запізнишся на власний похорон.
— Сьогодні ми його поховали, — тихо додала Аліса.
— І нині нас знову хтось зібрав. Щоправда, в іншому місці. Підозрюю, послання однакове для всіх. Дев’ятнадцята нуль-нуль біля восьмої гармати. Так?
— Так, — трійця, не змовляючись, відповіла недружним хором.
— Лиш тепер нас на одного менше. Алісо, ти, напевне, наводила довідки через контакти в прокуратурі. Не кажи, що ні, не кради в усіх час.
— Було, — вона підтвердила кивком.
— Я теж телефонував кільком людям. Привід безпечний. Помер однокласник, давно не бачились, життя розвело, що ж там сталося. Труп, кажуть, не кримінальний. Причина смерті — зупинка серця. Є?
— Саме так, — Аліса знову кивнула.
— Також дзвонив знайомим лікарям, — вів далі Едвін. — Або наш успішний юрист Ігор Яровий лікував серце таємно, за межами рідного міста… Люди з можливостями можуть собі дозволити добре лікуватися в Чернігові, тому й припускаю таємність… Або проблем із серцем він не мав.
Поки він говорив, Єва закурила, навіть не думаючи жбурляти цигарки кривдниці в лице.
— Для чого ховатися? Не венерична хвороба, не соромно, — сказала Єва.
— І я про це, — погодився Едвін. — Мої джерела, як і Алісині, підтверджують саме природну смерть. Раптово помирає тридцятирічний чоловік, який ні на що серйозне не хворів. Розквіт сил, бізнесу, кар’єри. Як тут не згадаєш казочку про проклятий будинок, яку, до речі, активно почали згадувати від квітня цього року. Нею якась місцева божевільна активістка лякала потенційних забудовників. Мовляв, не треба ламати пам’ятку історії. Лихі наміри розбудять старовинне прокляття тощо.
— Фільм жахів, — буркнув Антон.
— Комедія, — поправив Едвін. — Виглядало комедією. Аж поки один
