Розбите дзеркало - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Кому припекло так пізно? — буркнула роздратовано.

Пройшла назад до сіней. Телефон не вгавав. Витягнула, побачила незнайомий номер. Відповіла невдоволено:

— Алло!

На тому боці мовчали. Гунувши в слухавку ще раз, роздратовано скинула дзвінок. Потім, як гостя піде, розбереться з цим. Прихопивши трубку, Єва повернулася назад. Діана терпляче чекала на неї.

— Шоколадка, — згадала господиня.

— Знаєте, я без того впала вам на голову, — гостя сором’язливо всміхнулася. — Треба йти. І давайте справді за царство небесне. Хоч не знала вашого друга…

— Не друга, — перебила Єва різкувато. — Та хай спочиває з миром.

Першою випила, не чаркуючись. Згадала про щось, знову сходила в сіни, повернулася з початою пачкою «Vogue», взятою в Аліси.

— Бавитеся?

— Колись було. Ви, бачу, модні курите.

— До простіших звикла. Це подруга… гм… одна тут презентувала. З панського плеча. А взагалі правильно. Я сама кидала. Тільки ж тут всяке… І всякі… Доводять, коротше.

Єва вибила з пачки білу тонку цигарку, покрутила в пальцях.

— Не буду вас спокушати.

— А я не буду більше заважати вам. — Діана досі стояла з чаркою, тепер поставила акуратно, мов фігуру на клітинку шахової дошки. — Приємно було познайомитися. Удачі вам. Мені правда жаль вашого товариша.

Єві ледь не зірвалося з язика: а мені не дуже. Вчасно стрималася.

Більше незнайомки не мали про що говорити.

Діана пішла, попросивши про останню послугу: вивести за хвіртку, бо знову доведеться приборкувати лютого сусідського собаку. Погодившись, Єва відзначила подумки: виглядає все кумедно. Бо спершу жінка, яку вона випадково здибала на темній вулиці міської околиці, сама викликалася допомогти їй, провести додому, бо вдвох не страшно. Далі вже Єва виручала по повній її, ще й коньяку налила. Мало плакатися не почала.

Теж мені, знайшла жилетку на вулиці.

Переступивши через поріг, Єва звичним жестом зачинила вхідні двері. Точніше — спробувала зачинити. Правиця зловила порожнечу. Дверна ручка натомість мовби піднялася вище, ніж зазвичай.

— Ніби й не пила. Одна чарка, — промимрила Єва.

Двері лишалися прочиненими. Підлога легенько гойднулася, неначе човник на гладенькій річковій воді. Досі нічого не розуміючи, списала свій стан на цілоденний стрес: спершу — похорон, потім — дивні повідомлення, нарешті — малоприємна зустріч із усіма. Розставивши ноги ширше, Єва правою рукою вперлася в одвірок, аби не хитатися. Лівою зачепила ручку, потягнула на себе. Вдалося. Але вона далі стояла так, аби зачинити двері зсередини на клямку, широку, металеву, важку.

Ззовні висячий замок.

Клямка — тут.

Ще й ставні на вікнах.

Нехай старомодно. Єві подобалося. Надійніше, так собі думала. Ось тільки не могла чомусь пригадати, взяла двері на клямку, коли завела гостю сюди, чи лишила їх незамкненими.

Діана.

Стіни поволі почали розсуватися. Приміщення зробилося просторішим, ніж зазвичай. Хіба що в очах трошки розмилося. І у вухах дзенькнуло. Тихенько так, потім — трохи голосніше.

Та ну, де там вуха!

Телефон!

Вона рушила на звук, утримуючи рівновагу, ніби справді стояла в човні. Трубка лежала на столі, поруч із пляшкою, не вгавала, вперто вимагала відповісти. Єва взяла її з другої спроби, з першої промахнулася, як тоді, коли ловила двері. Цифри номера розпливалися.

— Хто? — буркнула в трубку.

— Няв-няв, — почула.

Але не лише з динаміка. Водночас нявкали десь за спиною.

Зовсім поруч.

Тут, у її власному домі, її фортеці.

У зачиненому зсередини приміщенні.

Зовсім поруч.

Тут, у її власному домі, її фортеці.

У зачиненому зсередини приміщенні.

Частина третя

Танцюй, танцюй!

1

— Тут нікого не вбили.

— Якщо нікого не вбили, чому я не можу пройти?

— Бо провадяться слідчі дії.

— Які слідчі дії? Нікого ж не вбили, самі кажете.

Христенко приречено й розгублено водночас зиркнув на поліцейських у формі, котрі нудьгували посеред двору. Ззовні заходився сусідський пес, і слідчий гаркнув на підлеглих:

— Та заткніть уже того собаку! Скільки можна!

— Казали хазяйці, — протягнув винувато старший патруля, поправивши для чогось форменого картуза. — Не застрелити ж…

— А ти… як тебе… Сидорук…

— Сидорчук.

— Піди, Сидорук, і попередь громадянку востаннє: або хай своєму барбосу пащу скотчем перетягне, поки ми тут не закінчимо все, — або пістолета покажи. Пообіцяй, що застрелиш. Бігом!

Поліцейський пробурчав щось під носа, та підкорився, підтюпцем побіг виконувати наказ.

Лорі майнуло: зараз Христенко візьметься в такій самій манері за неї. Плюне на все, накаже взяти її під микитки, вивести геть. Ще й, чого доброго, змусить закувати в кайданки. Судячи з вигляду та відповідного настрою, Христенко ще досі готовий був зірвати злість на ній.

Сокіл мовчки сопів неподалік, дипломатично ставши на кілька кроків далі. Але Лора вже навчилася відчувати його. Варто слідчому вдатися до чогось подібного, Богдан не терпітиме. Тим паче серед копів, побачених на подвір`ї, зафіксував одного з тих, хто не так давно крутив йому руки. Дарувати таке ставлення ветеран війни не збирався. Чекав лиш приводу, першим хоч як не почне.

Зараз Лорі закортіло, аби тутешня поліція підкинула Соколу цей привід. Готова потерпіти заради видовища. Проте швидко прогнала хуліганські думки, перейшла на миролюбний тон.

— Пане Христенку… Вас же звуть Арсеном, так? Гарне, рідкісне ім’я.

— Ви вже й таке знаєте, — неприязно буркнув той.

— Хіба це велика страшна таємниця?

На цих словах припинив гавкати сусідський пес.

Слідчий випнув підборіддя, красномовно кивнув у бік вулиці. Приборкання злого собаки записав собі в заслугу. І далі говорив навмисне голосно, працював на публіку.

— Ларисо Василівно, на мене не діють всякі такі фокуси з посібників. Тих, де радять спілкуватися з людьми на американський манір. Не вірю. Я не збираюся заводити з вами довірливих стосунків. Я на службі, особа офіційна. Ви — приблудилися, пхаєте носа, куди не слід. І за свої слова не перепрошую.

Після недавнього приниження Христенку хотілося бодай самому собі довести, хто тут головний і керує процесом. Лору його різкість та публічне, демонстративне хамство не напружувало хоча б через розуміння ситуації. Соколу натомість грубість провінційного слідчого не подобалася, це накладалося на кілька проведених у камері годин. І загалом на спробу підставити, використати в чужих іграх саме його. Тож Лора вперто шукала способу домовитися з Христенком не так через потребу діяти у власних інтересах, як із бажання заспокоїти Богдана.

Спалах його праведного гніву ні до чого хорошого не приведе.

— Так, пане