Розбите дзеркало - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Шантаж.
— Пропозиція жити дружно. — Лора відступила, знову заговорила голосніше. — Хтозна, раптом я допоможу вам реабілітуватися. Розкриєте справу…
— Та немає жодної справи! — не витримав Христенко, тупнув ногою, невдоволено зиркнув на поліцейських. — Ви мені краще поясніть, коли вже хочете допомогти, за яким чортом про смерть цієї… як її… Бортникової Єви Львівни повідомили саме мені!
— Чому вас це дивує? Ви ж займаєтесь…
— Нічим я не займаюся! — визвірився слідчий, окреслив рукою коло в повітрі. — Ларисо Василівно чи Лоро, як вам краще — ось тут Коти! Мікрорайон входить до складу іншого адміністративного району міста Чернігова! Ви ж із нашої системи, колись були. Без мене знаєте: інформація про будь-яку пригоду, що сталася в межах району, передається в поліцейське управління цього району. А не відразу слідчому з міської управи. Досі не зрозуміли?
— Н-ні, — до Лори поступово починало доходити, та вона хотіла почути все особисто від Христенка.
— Гаразд, — зітхнув той. — Нехай. Я маю розпорядження сприяти вам. До певної міри, але — сприяти. Прошу.
Слідчий витягнув мобільник.
Потицяв пальцем по клавіатурі, щось відшукав, розвернув телефон дисплеєм до Лори.
— Бачите? Повідомлення. На мій особистий номер. Прилетіло сьогодні о восьмій сорок дві ранку. Ось адреса, де ми зараз перебуваємо. Текст — іще один труп біля розбитого дзеркала.
Лора озирнулася на Сокола.
Тим часом у двір повернувся патрульний Сидорчук із почуттям виконаного обов’язку. Христенко показав йому великого пальця й повів далі, накручуючи себе з кожним словом:
— Місцевий відділ отримав дану інформацію вже від мене. Вони нічого не знали. І не скоро б дізналися. Покійна…
— Загибла.
— Покійна, — повторив слідчий, свердлячи Лору сірими очима, — працювала реалізаторкою на центральному базарі. Шкарпетки-труси-футболки, барахло, коротше. Незаміжня, тобто розлучена. Живе… тьху, жила сама. Робота починається з дев’ятої ранку. Хазяїн точки чекав би свою працівницю годину. Далі почав би шукати, видзвонювати. Це ще пара годин. Згодні, що за таких розкладів тіло виявили б десь під обід?
— Немає заперечень, — визнала Лора. — Ви праві.
— Звідси запитання: хто і за яким хріном прислав мені, — Христенко тицьнув себе в груди, — це сране повідомлення? Ще одне запитання: який хер пригнав сюди вас і вашого мордоворота? Знову не перепрошую за свої слова! Бо кажу як думаю!
Бічним зором Лора засікла — присутнім поліцейським спіч слідчого загалом сподобався. Тут, як усюди, не надто шанували чужаків.
— А я й не вимагаю вибачень, — відповіла спокійно, навіть додала лагідних ноток. — Не вимагала й не вимагатиму. Ви нагадали мені ось щойно: я з системи. Колись була. Хочете шокувати, відштовхнути мене грубістю, навмисне граєте злого брутального поліцейського? Так хіба ж я не служила в чоловічому колективі? Чи ви думаєте, київські менти какають трояндами?
Із задоволенням побачила: всім присутнім, разом із Соколом, остання її фраза лягла на душу. Богдан зареготав, блазнюючи. Поліцейські гигикали. Христенко лишився непробивним, та все ж почервонів, прикусив нижню губу. Тож Лора продовжила наступ.
— Я чула лайку не раз, не два, не десять. Від колег, свого начальства, затриманих під час допитів. Мій покійний чоловік не завжди стримувався при мені. Але ви, пане Христенку, поводите себе не як він. Навіть не як наші з вами колеги. Точно як різні неприємні стрьомні типчики, яких приводили до мене. Яких я за службовим обов’язком опитувала, крутила, колола. А вони у відповідь агресивно лаялися. Отак думали вибити мене, жінку, з колії, змусити нервувати, помилятися, втрачати над собою контроль. Тільки ж ви в кращому, вигіднішому становищі, Арсене. Знаєте чому?
— Ні, — процідив слідчий.
— Вони не знали, хто я і як краще поводитися зі мною. Ви — знаєте. Та чомусь обрали контрпродуктивну манеру. Нам справді краще шукати спільну мову, ніж вам демонструвати обмежений словниковий запас. А мені — при підлеглих нагадувати вам, офіцеру й джентльмену, про культуру поведінки.
Сокіл знову реготнув.
— Теж сказали — джентльмену, — буркнув Христенко.
— Нехай буде тільки офіцер. Ну, ще мужчина.
— Дарма ви з поліції пішли, — зітхнув слідчий. — Таланти пропадають.
— Хто сказав, що пропадають?
Двоє санітарів винесли з будинку на ношах тіло, накрите простирадлом. Момент вимагав помовчати. Лора смикнулася, ступила півкроку, та стримала себе. Усе одно не дадуть глянути на покійну. Ще й скандал біля неї почнеться, з Христенка досить. Тож дочекалася, поки поліцейські відчинять старенькі ворота, аби санітари вийшли до машини «швидкої».
Тут знову озвався сусідський пес.
— Сидорчук! — зірвався на крик слідчий, тепер назвавши прізвище правильно. — Я зараз того псиська сам застрелю!
Поліцейський вголос вилаявся, вибіг з двору. Більше ніхто з присутніх не ризикнув сміятися.
— Ми тут нормально не поговоримо, — зітхнув Христенко.
Тон підказував Лорі: слідчий поволі погоджується на мирову.
— Добре, що хочете нормальної розмови. Але в мене насправді небагато запитань. Цілком можемо з’ясувати все тут. Я навіть пропоную невеличку угоду.
— Угоду? — підозріло перепитав слідчий, скривився, киваючи на звук гавкоту: — Терпіти не можу собак та собачників.
— Кві про кво, — Лора окреслила легку посмішку.
— Не морочте голову.
— Латинський сталий вираз. Буквально означає «щось за щось». Обмін. У нашому випадку — інформацією. Більше, ніж належить знати мені, приватній особі, я у вас не проситиму. Навзаєм готова поділитися чимось корисним для слідства.
Христенко зміряв Лору поглядом з ніг до голови, заклавши при цьому руки за спину.
— Цікава ви особа, Ларисо Василівно. Не боїтеся зараз впасти у викопану власноруч яму. Не розумієте? Визнаєте, що з нашої системи. Отже, мусите знати, у що може вилитися навмисне приховування важливих для слідства відомостей. Ви, — вказівний палець націлився Лорі в груди, — повинні відразу, без усяких латинських квакань, повідомляти таку інформацію.
— А хіба вже триває слідство? — вона зробила круглі
