Розбите дзеркало - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Тому й розбіглися, що нічого спільного не було, — мовив Олег. — Ніби через рік після школи чорна кішка пробігла. Більше нічого не знаємо. Може, підемо всі разом? Тут незатишно.
Аліса Горностай ще стояла біля могили.
— Ідіть. Я й без того забрала ваш час. У вас дата сьогодні. Важлива.
Сама Лора залишила скорботне місце за двадцять хвилин, відразу після Аліси.
Думала простежити за її машиною, навіть хотіла сказати Соколу.
Передумала. Замість того поїхали в «Мілано».
Через торговельний центр: піжаму треба купити. Тут, напевне, ще пару ночей ночувати.
11
Вони зустрілися на Валу[7].
Було по сьомій, вечір рюмсав ледь відчутним дощиком, Десна посилала холодний, вже зовсім не жовтневий сіверський вітер. Коли Єва Бортникова завернула в алею та побачила постать Антона Хитрова біля десятого з лівого боку гарматного дула, стишила крок. Їй не хотілося лишатися з колишнім однокласником і дуже давнім коханцем сам на сам. Він теж побачив Єву зі свого місця. Напевне впізнав, не міг не впізнати.
Стовбичити отак, роздивлятися одне одного у вологих сутінках виглядало ще більшою дурницею, ніж прийти сюди. Тож Єва, аби якось виправдати свою зупинку, витягнула з кишені куртки простеньку плетену шапочку. Натягнула на голову. З другої кишені вивудила пачку цигарок. Витягнула останню, припалила. Порожню упаковку зіжмакала, жбурнула вбік. І вже потому наблизилася, показала тліючу цигарку Хитрову, сказала, мов ударила:
— Я ж два місяці не курила, ти! А за два дні висмалила цілу пачку!
— До чого тут я? — Єві таки вдалося збентежити друга юності.
— Бо ти довів! Ти, ви всі, фокуси ваші! Я, щоб знав, дурні гроші викинула на курорті! Нерви лікувала, тільки спати почала!
— Спи собі, скільки хочеш, — Хитров переступив з ноги на ногу, глибше запхав руки в кишені плямистої куртки. — Я тут яким боком? Тим паче — всі ми… Нас нема давно, хіба не ясно?
— Нас знову стало забагато за цей місяць! — огризнулася Єва, жбурнула недопалок під гарматне дуло. — Твої штучки, Тошо, твої. Тобі вдалося обдурити всіх, навіть нашого хитромудрого ковбоя.
— Робити мені нема чого, тільки Моругу дурити. Щоранку баньки продираю, лежу, дивлюся на стелю й думаю собі: а як сьогодні Едика намахаю…
— Він вважає тебе чуваком без фантазії. Горностаїха наша так само думає. Яровий теж так вважав. Але мене, дорогенький, не обкрутиш. Я спала з тобою, забув?
— Давно. Забув, — кинув Хитров різко. — Пам’ятають тільки цікаві моменти.
Він хотів зачепити, образити. Вдалося: Євині щоки враз запашіли. Кулаки стиснулися, тут же розкрилися, долоні перетворилися на хижі пазуристі лапи. Але жінка зціпила зуби, стрималася, голосно видихнула, просичала:
— Та мені фіолетово. Є така тема, яку мужики ігнорять. Ми, баби, відчуваємо тих, із ким хоч раз мали справи в ліжку, краще за інших. Дурника вмикати можна де завгодно, кому завгодно й коли завгодно. Лиш не тоді, коли лежиш голий на спині після цього діла. Ти козел, Тошо. Мудак. Але не дурник. Мені краще знати. Тобі подобалося бути лакеєм у Едика. Біля короля сам королевич. Зі мною ти був героєм, Тошо. Справжнім. А я з тобою крутила, бо відчувала не так потенцію, як потенціал. Хоча там, — вона брутальним жестом переламала правицю в лікті, — все окейсько.
— До чого…
— До всього! — Єва не збиралася віддавати йому ініціативу, наступала, тепер стояла впритул, вловила легкий перегар. — Запудрити мозок можеш Морузі, перед яким грав вірного пса Мухтара. Нашій королеві Алісці, у якої замість мізків татів гаманець. Ігоркові — цей тебе взагалі не помічав у Едиковій тіні. Зі мною не вийде, бо я тебе справжнього знаю. Непростий, визнаю. Тому й мала з тобою справу. Аби не… сам знаєш що, я б тебе витягнула з тіні в люди.
— І все ж таки, Бортникова, до чого така розмова зараз?
— Ніхто не вірить, що повідомлення на телефони здатен розіслати саме ти, — тепер Єва говорила спокійно, приборкавши емоції. — Я вірю. Твоя робота.
— На фіга воно мені?
Просте запитання миттю загнало Єву в глухий кут, знову вибило з колії.
— Чорт його розбере. Може, в такий спосіб вирішив усіх нас зібрати. Може, тобі все досі муляє, а поговорити нема з ким. Виговоритися треба, тільки ж оті всі новомодні психологи не для тебе.
— Подзвони мені, — промовив Хитров, до якого теж повернулися спокій та впевненість. — Ти ж дзвониш нам усім, вітаєш із днями народження. Ось подзвони, Євко, давай.
Вона притлумила бажання гарикатися. Замість того мовчки витягнула свій телефон, відшукала в телефонній книзі потрібний номер. Пішов виклик.
— Цей номер не є дійсним, — повторила почуте в слухавці, перевела погляд на Антона. — Може, ввімкнеш трубку?
Хитров показав їй приведений в робочий стан смартфон.
— Усе працює. Просто після нашого дивного зібрання в тому проклятому будинку я наступного дня поміняв номер. Серед іншого — аби ти не додзвонювалася більше. Але повідомлення з запрошенням прийти на Вал до восьмої гармати сьогодні о сьомій вечора отримав на нікому не відомий номер відразу потому, як вийшов із кладовища. — Антон відшукав послання, тицьнув дисплей Єві під носа. — Ну? Тебе теж із цього номера запросили?
— Дві останні цифри — один і шість, — кивнула вона, тут же швиденько додавши: — Сам признався, що маєш новий номер. Ніщо не заважає мати два. Ти хитрий, Тошо, ти здатен грати в такі ігри.
Єва говорила на автоматі, машинально, від безвиході й розбурханої, давньої злості на Антона Хитрова. Проте сама собі не вірила. Якщо хтось і грається з нею — навряд це він. А ще чуйка підказувала: на підході інші друзі юності.
Ті, хто залишився.
Мовби у відповідь з глибини парку, з боку, протилежного тому, звідки прийшла Єва, почулося цокання підборів.
За мить на відкриту місцевість вийшла Аліса Горностай. Навіть у темряві було помітно: вона встигла перевдягнутися після цвинтаря. Тепер під елегантним осіннім пальтом були завужені донизу джинси, каблуки на черевичках грубенькі, але на лунких при ході набійках. Попри сльотаву погоду, нічим стрижену голову не прикрила. Пальці крутили цигаркову пачку тонких «Vogue», перше запитання було для неї вже звичним:
— Вогонь у
