Нечиста кров - Сергій Карюк

бо ж добра кава, вона ж, як золото, знайти її неможливо. Та мені пощастило. Якось натрапили ми на валку. Пані Яворська їхала в Київ на прощу вклонитися святим угодникам і пом’янути померлого свого чоловіка. Чого тільки тоді ми не взяли. І полотна, і меду, і воску. Хлопці познімали колеса, під ободами познаходили і червінці, і талери. А я на одному з возів побачив мішечок. Відкрив його, а там кава. Виявилося, привезли Яворській з якого чи то Єбену чи Єбелу, з Арабів звідкись. То я так зрадів, що на радощах звелів хлопцям віддати пані третину червінців і трохи краму, щоб усе-таки не згадувала нас лихим словом. А каву Яворської оце й досі п’ю. Он навіть, бачиш, який із собою кухлик вожу, — показав Козира дивної форми мідну кварту, — теж турецька.

На диво балакучий гайдамак знову підвівся, відійшов, а потім повернувся і сів біля Голоти навпочіпки з кухлем якогось паруючого питва.

— На от, випий гарячої води з сіллю, промиє кишки тобі.

Голота тремтячими руками потримав гарячий кухоль у руках і почав повільно пити, трусячи головою, коли гаряча вода обпікала йому горлянку.

— Пий, пий. Дам тобі потім ще й відвару, є в сумах трохи чебрецю і трав різних. Хто це тебе так, розумнику? Чи то так перебрав у шинку?

Голота лише нечутно прошепотів у відповідь. Козира підставив вухо аж до його рота.

— Га? Ще раз скажи, не чую, що ти там сопеш. Війтова? Ота красунечка, дружинонька того дурного Краваржа. За що? У ліжку ти слабенький виявився, ні? — хрипко засміявся Козира.

Голота похитав головою. Він зробив ще одну спробу, закашлявся і крізь кашель усе ж просичав.

— Душогубиця.

Козира закінчив реготати і пильно подивився на нього.

— Яка ще душогубиця? Я чув, що ти всіх убивць повиводив на чисту воду. Кажуть, такий вертеп влаштував, що люди ще не скоро тут заспокояться і будуть…

Голота мовчав, дивлячись на гайдамака. Той і собі замовк, до нього врешті дійшло, і він повільно по словах проказав.

— То вона… Марусю?

Голота лише кивнув головою й відкинувся на сідло. Козира сидів, дивлячись у свій маленький чепурний турецький кухлик, що парував дивним, чужим для цих луків ароматом арабської пустелі.

Землянку в Осінському лісі, де останнім часом ховався Козира і куди він привіз блідого й безсилого Голоту, навряд чи можна було назвати зручним сховком, а от те, що вона була надійною й непомітною — це безперечно. Про неї ніхто, крім старого гайдамаки не знав, і дізнатися ніхто не мав жодного шансу. Повз схованку, закриту буреломом та кущами ліщини, навіть досвідчений збирач чорниць пройшов би, не підозрюючи, що сажнем нижче сидять і тихо гомонять двоє.

— Не можна більше чекати, треба їхати, Козиро. Обом нам, — переконував Голота здоровенного гайдамака, що, зчепивши руки у замок, сидів перед ним.

— Я й сам поїхав би, — похмуро відповів той. — Навіщо мені тебе тягти, яка ти мені поміч?

Голота похитав головою, закашлявся й прохрипів.

— Ти її не дістанеш, не знаєш, де її сховок, не знайдеш його без мене…

— Ох, Голото, якщо ти такий розумний, як себе вважаєш, чого ж ти по річці, як колода плив. Га?

Голота промовчав і знову закашлявся. Козира подумав. А тоді подивився на Голоту, що вперто випнув підборіддя, і зітхнув.

— Знаєш, Голото, а, може, нам не йти, га? Колись мені стрівся на дорозі чолов’яга. Я з хлопцями його від одних не дуже добрих людей відбив, чогось мені жаль його стало. Так-от, сидимо ми біля вогню, а я йому щось кажу про злих людей і про те, що світ давно вже дияволу належить. А він мені знаєш що відповів? Оце вже років і років минуло, а я все пам’ятаю. Слово в слово. Сидів, мовчав як води в рот набрав, а тоді: «Кажеш, немає Бога на землі? А я кажу, що вся земля, увесь всесвіт є єдиним великим добром. І всюди його знайдеш. Не шукай його за Доном чи у Криму, чи за Кавказькими горами, не будь ні вельможею, ні лихварем. Будь лише людиною — чуєш? Людиною — і знайдеш добро, й уздриш рай. Люби Бога, тією самою любовію ближнього, усіх ближніх, усіх живих, так само, як і померлих та нерожденних. Усі вони брати твої, рід твій, радість твоя, надія твоя, молитва твоя, вінець твій, усе й усіх люби, і Бога, і буде тобі рай».

Козира знову замовк, дістаючи з-за поясу люльку, яку негайно вкинув до рота й пробубнів:

— І це мені людина, яку тільки-но мало не замордувало трійко харциз, казала, отже…

Голота отетеріло дивився на старого розбійника, а тоді запитав:

— А того чоловіка не Григорієм, часом, звали? Не Сковородою?

— Га? — наче винирнув зі сну Козира. — А хто його зна, може, й Сковорода, а може й Баняк чи Полумисок якийсь. Не пам’ятаю вже. Нагодували ми його, він подякував нам, узяв палицю й далі пошкандибав кудись…

Козира пожував зубами люльку, згадав, що запалити її в сховку не можна, тож зітхнув, витяг і поклав за пояс.

— Добре тоді, ввечері їдемо. Удвох. Одним конем доведеться, більше в мене немає. А як закінчимо, то поїду я, хлопче, до Києва, в Межигірський монастир. Ти ж знаєш, туди з Січі всі абиштовані йдуть, а я завжди думав, що не буде такого, щоб я до ченців тулився, помру десь з шаблюкою в руці. А от не дав Бог, знать, буду вже там вік доживать. Давно вже пора, набігався я по лісах та степах, треба й про Бога подумати… Але спочатку… закінчимо з цим.

З лісу вони вибралися, коли повністю стемніло. Голота хитався за спиною Козири, як очеретина, і лише дивом не падав. За пояс гайдамака він тримався з останніх сил, бо той відразу попередив: якщо впаде, то піднімати його не буде, а поїде далі сам. Голоту вже зовсім перехнябило поперек коня, і коли вже добрели до верболозів, де мали залишити Козириного вороного, він таки врешті сповз з крупа й гепнувся об землю мішком.

— Уставай, лигуне, нам ще йти і йти, — кинув Козира через плече, розсідлуючи коня.

— Зараз трохи полежу, і буде все добре, — кволо відповів Голота.

— Та що там буде, ти он трясешся, як собака. Встаєш? Бо чекати не буду.

Голота важко підвівся й здивовано відчув, що йому, й правда, легше. «Мабуть, гепання об хребтину Козириної коняки чудодійне, витрусило всю отруту», — повеселішав Голота, умився водою