Нечиста кров - Сергій Карюк

— Казки — не казки, але тут, у Болотківцях, уже п’ять мертвяків і може бути ще більше. І скажу я вам відверто, якщо вмирають тут завше так загадково, то я не здивований, що тутешні селяни досі вірять у відьом, вовкулаків, русалок та іншу нечисть, — Голота одним величезним ковтком допив вино з графина і зітхнув.

— Щось скучив я за добрим бургундським…

Гайдуки знову перенесли князя до чеської вітальні Краваржового будинку, і там він залишився наодинці з Голотою. Так само лежачи на животі, задумливо дивився на свого несподіваного гостя, який сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу, тримаючи у руках вино, і звично теревенив.

— Усе тут надзвичайно заплутано, пане Антонію. Маленьке село, а пристрасті, як десь на Сицилії, де труять і вбивають одне одного через єдиний погляд під час ранкової меси. Я аж захекався, розгрібаючи все це болото у цих ваших Болотківцях.

— І що, розгріб? — примруживши очі, подивився на Голоту Антоній Барнаба.

— Коштувало мені це досить дорого. Особливо моя подорож в Острог, — Голота розстібнув жупана й показав Яблоновському перев’язане плече. — Комусь не сподобалося, що я занадто близько підійшов до розгадки, — не втримався й похвалився Голота. — І цей хтось влаштував мені засідку неподалік Межиричів. Пальнули добряче, я вже думав — кінець. Вони теж так подумали, бо навіть не шукали мене, коли я впав з коня, заплутався в стременах і той бовдур Росинант поніс мене у хащі — ледве ногу не відірвав. Але, дякуючи Богу, усе закінчилося, мов у доброму романі. Мене знайшли францисканці, вони якогось біса вешталися у лісі, перев’язали й віднесли до будинку шевця. Той мене підлатав, я трохи відлежався й приїхав. Думаю, приїхав немарно. Хоча б подивлюся вашу виставу. До речі, а що хоч ви ставите, пане Барнабо?

— «Скупого» Мольєра. До речі, оціниш мій театр з Аннополя. Я підозрюю, що ти й сам би не проти зіграти, чи не так?

— Барнабо, не підігрівайте моє й так розпечене его, ви ж знаєте, що лише Нерон може зрівнятися зі мною в честолюбстві й упевненості, що я найкращий актор у світі, — засміявся Голота. — Але все ж зіграти я був би не проти, якщо така буде ваша ласка, — серйозно сказав Голота, пригублюючи черговий келих бургундського.

Розділ 11

В якому вкотре підтверджується істина, що весь світ — театр, а люди в нім актори, хоч і поганенькі

— Забирайся звідси! Без розмов! Щоб і духу твого тут не було! Ану забирайся! Дурисвіт, шахрай, повішеник! — горлопанив, махаючи руками, як млин, Горпагон на сцені, на яку падали тіні від сотень смолоскипів, що палали на лузі.

— От проклятий старигань! Зроду не бачив такого злидня. Біс вселився в нього, прости Господи… — голосно шепотів до глядачів Лафлеш, б’ючи себе по пиці й цим відганяючи величезних волинських комарів, що люто дзижчали у вечірньому небі.

Голота із-за завіси оглядав величезний луг поблизу Болотківець, повний різнокольорових павичів-шляхтичів, які сиділи на лавах, та селян у лляних сорочках, які дивилися на виставу здаля. Його не покидало дивне відчуття, що він спить і бачить якийсь химерний сон. На виставах за мольєрівським «Скупим» він був кілька разів у Парижі й одного разу — у Празі, але вперше слідкував за Горпагоном разом з бородатими волиняками, що, затамувавши подих, усі п’ять актів дивилися на сцену, не відволікаючись навіть аби втерти носа або почухати живота.

Тим часом вистава наближалася до фіналу, жаднюга Горпагон, щасливо притискаючи до серця свій скарб, виголосив останні репліки й зник за кулісами, зо два десятки шляхтичів-гостей князя заплескали в долоні й закричали «браво», і тільки селяни очманіло поглядали навкруги, повільно виринаючи з театральної омани, хоча вже за хвилину, наслідуючи панських гостей, намагалися й собі невміло аплодувати своїми великими, роздавленими важкою роботою, руками. Оплески, що нагадували тупіт копит, умить розбудили й замріяного Голоту, а остаточно розвіяв мольєрівські чари служник, що вибіг на сцену й пискляво проголосив, що до уваги вельмишановної публіки інтермедія «Козак та упир».

Вельмишановна публіка знову повернула голови до сцени й замовкла, музики заграли, і за мить на дощату підлогу, витанцьовуючи гопака, вилетів Голота, одягнений козаком. Зробивши коло на удаваній конячці, за яку слугувала грубо обстругана тичка, він гучно прокричав у ніч:

— Я є воїн славний,

Усьому світу справний.

Битви всі вигравав,

Славу собі здобував,

Хоч би кого зустрів,

То голову тому б збрив!

Поки дурнуватий Козак гарцював собі, на сцену тихими кроками вийшов Упир. З хвилину страшно щирячи довгі ікла й відчайдушно завиваючи, він урешті промовив з німецьким акцентом:

— Я — крофопифця, упир нічний.

Ти фоїн слафний, кажуть, дуже смашний…

У відповідь Голота з деяким зусиллям витяг заіржавілу шаблю й заходився вимахувати нею перед носом переляканого представника сатани.

— Ах ти, нечиста сило,

До козака тобі дістатися несила…

На сцені розпочався справжній карнавал. Голота шпетив Упиря відбірною лайкою, що видавала в ньому недавнього спудея Київської академії, ганяв сценою ударами попід дупу, бив дрючком, а тоді знову згадав про шаблю й, вимахуючи нею, ледь сам себе не зарізав. На вигоні чувся стогін сотень горлянок. Реготали, хихотіли, іржали та заходилися від сміху так, що аж плакали й болотківчани, і шляхтичі. Усміхалися, закриваючи роти напахченими хустинками, навіть витончені магнати, які спочатку дивилися на хлопську забаву, презирливо переглядаючись, а тоді з усе більшою цікавістю. Зрештою князі і графи повтуплювалися в сцену і, не відриваючись, дивилися, і собі гиготіли до самого фіналу, коли осоромлений і переможений Упир з горя пробив кілком собі груди і зник у нутрощах сцени, а Голота викаблучував веселий танець перемоги. Дочекавшись закінчення чергового вибуху сміху, захеканий Козак підійшов до краю сцени й пильно подивився у натовп селян, приклавши до лоба руку козирком. Люди приготувалися до чергового жарту.

— Щось я не пам’ятаю, щоб ви так хихотіли, коли тягнули палити шляхтича, в якому впізнали упиря, добрі люде! — закричав він.

Запала мовчанка. Тиша була така, що можна було перерахувати всіх жаб, що галасували на ближчому до села болоті. Перервав її Голота, що знову рикнув до селян:

— Чи ви вже забули, що сталося ввечері 1 липня 1767 року Божого? Га? Коли у шинку помер пан Калиновський і його слуга,