Нечиста кров - Сергій Карюк
— То вони й були упирями! — вигукнув хтось із селян, і натовп схвально загудів.
— Упирями?! А якщо я скажу вам, що то не упирі до вас моровицю принесли, а людина. І людину цю ви всі добре знаєте і чоломкаєтеся з нею кожного дня? Га?
— То покажи!
— Покажи. Чого язиком даремно метеш? — знову закричали з гурту болотківчан.
— І покажу. Бо поки ви бігали й репетували, і вбивали все, що на двох ходить, кровопивця серед вас був! Якби ви розплющили свої оченята, то побачили б, що все, що робилося, вказувало на одну людину… — Голота помовчав, обвів натовп очима, а потім повернувся й указав пальцем:
— На вашого війта — Амброжа Краваржа!
Люди відсахнулися від того місця, де сидів війт, а той скочив на ноги, пополотнілий, як смерть. Однак за порухом руки князя до нього підскочили двоє гайдуків.
— Сядь, Амброже, сядь, кажу тобі, — пильно дивлячись на війта, крикнув Яблоновський.
— Як я це дізнався? Дивіться самі! По-перше, — промовив Голота, проходжуючись сценою, — чомусь усі, хто помер в Болотківцях, зналися з війтом. Я оце селом попитав, так мені, що тільки не розповіли. І казали, що Маруся любилася з війтом, його кинула, а він її отруїв, забитий упир Котович був другом ворога Краваржа — Лукомського, і Фельчинському війт був винен купу грошей і… коротше кажучи, багато мені розповіли люде про справи вашого старости…
— Брехня! — заревів війт, який сидів, стискаючи й розтискаючи свої величезні кулаки, і лице його пішло плямами. З білого він став буряковим і ледь стримував себе, аби не кинутись у бійку.
— Брехня? А таки брехня, — несподівано легко погодився Голота. — Тільки-но я взявся перевіряти чутки, як виявилося, що розповідь про кохання Краваржа до Марусі — то брехня з брехень, Фельчинському війт віддав усі гроші за тиждень до смерті, а дальшому вже й вірити не хотілося… Коротше кажучи, наговорював хтось на нашого війта, і той хтось хотів, аби я винуватив Краваржа.
— Я довго думав, хто цей хтось, а тоді… Тоді мені розповіли, що Маруся-шинкарка, яка ніби-то померла від упирської моровиці, жива-живісінька.
Натовп недовірливо зашумів, хтось крикнув прямо біля сцени, на якій стояв Голота:
— Неправда, я бачив, як вона з піною бігла вулицею…
— Та замовкни. Бачили потім її біля лісу, жива-живісінька, — загув грубий голос сільського коваля Меходи.
— Хто? Баба Клинчиха, що горілку, як воду, хлепче?
— Хто, я?! Та ти, стерво, що попід дворами лежиш, як нап’єшся, мені таке кажеш?! — махаючи ковінькою, вибігла баба Клинчиха, яка, не довго думаючи, уперіщила палицею пліткарку.
Перед сценою вже починалася кривава бійка між бабами, коли гайдук по знаку Голоти, вихопив пістоля й встрелив у повітря. Баби злякано поприсідали, і їх швидко відтягли одну від одної.
— Тихо! Ти, Андрію, спитай у шинкарчиного діда Крука. До нього на пасіку вона побігла. Коли я взнав, то зразу зрозумів — не війт, а шинкарка вбивала.
— Навіщо їй було вбивати? — спитав той же недовірливий Андрій.
— Бо кинув дівчину пан Калиновський, от чому! Що, а ви й не знали, що вони любилися? Вирішила шинкарка помститися й отруїла Калиновського. А для того, щоб відвести від себе людські підозри вона й про упирів кричала, і плахту на собі роздирала, і прикидалася, що от-от помре… Сама ж побігла до свого діда на пасіку й сховалася…
Натовп недовірливо загудів. Голота підняв руку, заспокоюючи людей.
— Кинувся я до старого Крука, та вже пізно було. Живою Марусю не застав — повісилася вона на шворці. Отак. Чи совість її замучила, чи що, не знаю. Та тоді думав, що з нею в могилу пішла і її таємниця.
— Йой! — почувся тонкий дівчачий голос. Усі одночасно видихнули. Голота засмучено повісив голову, а тоді знову підняв свої блискучі очі і на його обличчі грала посмішка.
— Як вам? Жах, еге ж? Дівчина вбила коханця та його слугу, а тоді звела рахунки з життям. І все через ревнощі. Повірили? Жаліслива історія? Так-от, щоб ви знали — правди в ній — хіба пів якогось ламаного шеляга!!!
— Як так? — спитав спантеличений коваль, що стояв найближче.
— То слухайте далі! Поговорив я з товаришем покійного Калиновського, купцем Жигадлом з Острога і той розповів, що Калиновського й Марусю звели навмисне, аби пан вивідав про тайний сховок батька Марусі. Батька шинкарки… та ви його знаєте! — Козири-гайдамака.
По натовпу людей, як вітром, рознесло шепіт.
— А, бісові діти, і про це ви не здогадувалися? Живете тут, а нічого одне про одного не знаєте! Так, — підвищив голос Голота, — Маруся була дочкою Козири й саме вона розповіла Калиновському, де ховається ватага батька. Тому людей Козири розбили у Цимпальському лісі, а сам він зник. Купці за це дали Калиновському нагороду, і той відразу кинув непотрібну йому дівку…
— Так це шинкарка за це його отруїла? — злякано хрестячись, спитала якась баба.
— І я так міркував. Та де ж вона взяла отруту? Я пішов до вашої знахарки, однак та божилася, що не робила зілля. І ще й сказала, що не знає в окрузі нікого, хто міг би таку отруту зробити. Повірив я Федотисі вашій.
Люди про всяк випадок відійшли від Федотихи, котра стояла у своїй звичній хустці, з-під якої було видно лише її чорні татарські очі, що блищали у вогнях смолоскипів.
— Хто ж міг приготувати отруту, яка вбила Калиновського та його слугу? Не знаєте, ні? І я не знав, то ж просто шукав усіх, хто міг знати про Калиновського й Марусю. З Жигадла я витрусив усе, що міг, повірте мені, і той зрештою згадав про чоловіка з Болотківець, який і познайомив Марусю і шляхтича. Купець сказав, що той приїхав недавно звідкись із Заходу. Тож я шукав такого. Знаєте когось?
— Не один такий є… — проказав хтось поруч. — Власюки, Лещуки он з Дубна приїхали. Он стоять…
— Так, так.
