Нечиста кров - Сергій Карюк
Відьма нарешті знайшла те, що шукала — грубу мотузку, підійшла до безтямного Голоти, зняла йому чоботи й діловито почала в’язати ноги.
— Сокирчук зробив усе так, як я й думала — послав шинкарку до матері, і стара змія дала їй отрути. Сказала, що то «упирське зілля», яке поверне любов її любого Франтішека, треба тільки випити обом. Франтішек! — перекривила відьма голос шинкарки й зробила паузу, подивившись на Голоту знизу вверх. — Лайно в житті і, до речі, в ліжку також. Ти знаєш, чому вони билися на дуелі з Краваржем? Бо п’яним той дурнуватий Франтішек насмілився бовкнути про нас із ним. Краварж його тоді трохи пом’яв у шинку, їх розтягнули, але після того він був усе одно що мрець, бо хто зневажить Софію, отримає своє! Та тоді я навіть попрохала Краваржа не вбивати дурня, адже він мені був ще потрібен. До речі, сам він так зневажав ту дурепу-шинкарку, яка втелющилася в нього, що й батька свого продала, що навіть не захотів випити з нею того сокирчучкиного привороту, а віддав келих з отрутою слузі. Коли ж вони попадали мертві, хвойда зовсім втратила голову, почала кричати про упирське зілля й утекла.
Обличчя війтової порум’яніло. Було очевидно, що згадка про те, як вона плела своє павутиння, приносило їй неабияку втіху.
— Це була просто знахідка! Я ж із самого початку хотіла звинуватити у смертях або упирів, або відьмаків, а тут шинкарка, яка біжить селом і волає про кровопивців. Я ледь не наздогнала й не розцілувала її!
Софія сіла за стіл, дивлячись на свого німого співрозмовника, що споглядав скляним поглядом кудись убік. Підперши щоку кулачком, Краваржова продовжувала:
— Кілька моїх розповідей про упирів біля вогнища на вигоні — і нікчемний Сокирчук знову пішов туди, куди я його штовхала. Він побачив, що має шанс стати управителем Болотківець, коли завертить тут віхолу, підставивши під удар мого тупого, як коропа, Краваржа. І це йому вдалося, адже тутешні люди, милий мій Богуславчику, вірять у все надприродне, та не бачать очевидного. Звістка про упирів просто звела їх з розуму. Спочатку вони ледь не спалили тебе, а потім забили Котовича, і лише тоді, коли я почала розповідати історії про кровопивців, які живуть між людей у селі, і коли я напоумила приїхати того скаженого діда з Данилівки, що всіх так нажахав, нарешті пішли убивати того, кого я хотіла — старого алхіміка Фельчинського. А тоді хтось, — посміхнулася вона, — підпалив хату, а разом з тим і ту, задля якої я й задумала всю цю катавасію. Так-так, любий. Що, навіть не підозрював? Так, коханий, усі ті вбивства були заради того, аби позбутися її, проклятої Дарки, служниці Фельчинських, малої відьми, що отруїла мені життя. Думаєш, хто зачинив ляду, де та дурепа мала сховок? Такий сховок і в мене є, щоправда, не така нора, як у тієї нікчеми. Краща! Іноді, знаєш, хочеться непомітно випити води й трохи вскочити у гречку з молодим купчиком…
Відьма тихенько захихотіла. Голота ж, остаточно втрачаючи контроль над своїми м’язами, потроху сповзав з лави. Мило посміхаючись перехнябленим ротом, відьма підійшла до Голоти й штовхнула його на підлогу.
— Ти дуже, дуже мені сподобався, Богусю, — дивилася вона, присівши навпочіпки біля Голоти. — Якби ти не був такий цікавий, якби сказав, що поїдеш звідси, а не залишишся й продовжиш нюшити… Яка б у нас була ніч, Богусю, яка ніч! Якби все було по-іншому, я б навчила тебе… ех, що даремне говорити, — хтиво облизала жінка губи і, нахилившись, пристрасно поцілувала майже непритомного бранця. — Але ти дуже багато знав, дуже, а міг дізнатися куди більше, а це було б зайвим, — муркотіла війтова на вухо Голоті. — Уся біда в тому, що ти ніколи не задовольнявся тим, що мав, завжди хотів більшого. Спочатку я віддала тобі шинкарку, ідеальна ж отруйниця, чи не так? Мстилася за спаплюжене кохання. Хе-хе-хе. Розповіла навіть про схованку тієї хвойди. Щоправда, перед цим я навідалася на пасіку, натякнула Марусі, що їй буде за вбивство шляхтича, а тоді через вікно дивилася, як ця посмітюха вдавилася на балці. Та навіть якби вона й не зрозуміла натяків — я їй приготувала частування. Щоправда, воно й так не пропало, бо зараз його випив ти. Хе-хе-хе. Цього б не сталося, якби ти тоді припинив нюшити. Так ні, шинкарка-отруйниця тобі не підійшла, ти вийшов на Сокирчука. Але й того тобі чомусь замало, любий. Я ж не можу ризикувати, ще б трохи, і ти б дістався до мене…
Відьма потягла за мотузку і посунула завмерлого Голоту по підлозі, а тоді відкрила ляду й ногою зіштовхнула його донизу. У неглибоке, на кілька вершків повне води підземелля, він упав з плескотом, шабля дзенькнула об водяне колесо млина. Гарне обличчя Софії хижо дивилося на безпорадного Голоту.
— Полежи ще трохи, любчику. Скоро тобі відніме дихання, а тоді я відкрию заслінку, і тебе понесе Вілія. Попливеш ти собі до Острога, а тоді по Горині все далі й далі. Побачиш нові землі. Ти ж любиш мандрувати, милий?
Розділ 13
В якому виявляється, що, всупереч відомому вислову, козака береже не тільки шабля, іноді у пригоді стають вузлик, верба та якісний одяг з Європи
Ляда зачинилася з гуркотом, неначе кришка домовини. Світло зникло, і Голота залишився наодинці з пітьмою. Він розплющив очі, але лежав і далі, призвичаюючись до темряви, поки нарешті не насмілився поворухнутися. Тіло не слухалося, а кожен найменший порух м’язів віддавався нестерпним болем у голові. Зціпивши зуби, аби не застогнати, з величезним зусиллям Голота заліз до кишені шароварів, дістав мішечок з подрібненим зіллям, який дала колись йому знахарка, а тоді запхав вузлик з гіркою травою собі до рота. Не звертаючи увагу на відразливий запах та огидний присмак, він пожував вузлик і, нахилившись долі, запив затхлою водою, що хлюпалася в підвалі млина. Він молився всім тим святим, кого знав і кого міг згадати, аби Сташчине зілля допомогло. Урешті на молитві Космі й Даміану його почало трусити, а коли дійшов до святого