Утриманка для мільярдера - Джулія Ромуш

Собака почала загрозливо гарчати, а я, тихенько молячись про себе, почала намагатися залізти знову в машину. Але варто було мені зробити один рух, як псина підступила ближче. Я боялася зробити зайвий вдих. І коли позаду мене почувся гучний звук воріт, які відкривалися, я вже встигла попрощатися з життям, тому що собака почала гарчати ще голосніше.

Не знаю, чим я думала на той момент, але я все-таки це зробила. Глибоко вдихнувши, я різко нахилилася назад і сівши на сидіння, за лічені секунди зачинила дверцята, мало не прищемивши псині ніс. Серце билося в грудях як ненормальне. Я жадібно хапала повітря губами. Собака почала голосно гавкати, а я закусила губу і почала різко обертатися на всі боки. Вона ж приверне до мене увагу.

Обернувшись назад, я завмерла на місці. Ворота знову були відчинені, а в них в'їхала машина. Раніше я її не бачила. Автомобіль в'їхав на територію будинку, зупинився практично одразу біля охорони. Я примружила очі й почала придивлятися, але не змогла нічого побачити. Фари автомобіля тут же згасли, і на вулиці знову була цілковита темрява. Я гадки не мала хто міг сюди приїхати. Але думати про це я не мала часу.

Розвернулась назад і ледве свідомість від страху не втратила. Річард уже вийшов із дому. Він мчав у бік моєї машини на такій швидкості, що, напевно, за бажання міг би знести автомобіль до біса. Він був у сказі. Дивився прямо мені в очі. Шансу на те, що мене не помітять, не було.

Я спробувала відповзти назад, хотіла прослизнути між сидіннями, але не встигла. Барнс відчинив дверцята автомобіля і за мить витягнув мене з нього різким рухом. Я заверещала і почала вириватися, але Річарду було на це глибоко начхати.

- Сидіти, - крикнув собаці, яка гарчала на мене і почала уже до мене підступати. Від його тону мене кинуло в надзвичайний жах. Псина заскавчала і виконала наказ хазяїна. А я в цей момент зрозуміла, що нічого доброго на мене далі не чекає.

- Мені боляче, - подала голос, але Барнс лише сильніше стиснув свої пальці на моєму лікті й потяг убік будинку.

Він нічого мені не казав. Навіть не дивився на мене. Просто мовчки тягнув вперед.

- Річарде, я не розумію, я...

- Знайшов її? - Голос Агнеси змусив мене підвести голову. Жінка стояла бліда як смерть і дивилася на мене таким поглядом, що її воля вона б зараз убила мене голими руками.

Барнс знову нічого не відповів.

- Мабуть, хотіла втекти з тими чоловіками, - сказала ця сука, а в мене очі округлилися, що вона несе?! - Я бачила, як вона виходила погуляти надвір. Адже у неї сьогодні був вихідний...

- Який вихідний? Адже ви самі мене відправили... - Варто було мені відкрити рота, як Агнеса тут же витріщила очі й кинулася до мене.

- Ти ще смієш рота відкривати?! Тебе тут цілий день шукають! А ти...

- Мовчати! - Прогарчав Річард і повернувся у бік суки, - закрили рота обидві!

- Річард, але я...

- Я сказав мовчати! - Агнесу перекосило, а потім я побачила, як у неї почали трястись руки. Напевно таким свого господаря вона ще жодного разу не бачила.

- Пішла, - мене штовхнули вперед, до сходів. Я не почала робити ситуацію ще гірше і слухняно пішла вперед.

Я відчувала його гнів, цього неможливо було не відчути, він буквально огортав мене. Його очі пропалювали мені спину. Всередині все похололо. Я розуміла, що тепер все буде лише гірше. Щось сталося… Щось дуже погане для мене…

- До мого кабінету! - Наказав, як тільки ми піднялися сходами. Я зам'ялася. Хотіла повернутися до нього, але чоловік сприйняв це по-своєму. Як протест.
Схопив мене за руку і з силою потягнув у бік кабінету.

Відчинивши двері, вштовхнув мене в кімнату з такою силою, що я дивом утримала рівновагу і не впала.

- Це все не правда! Все було не так! - Тільки зараз до мене дійшов сенс слів тієї тварюки. Вона хотіла, щоб Барнс думав, що я була готова поїхати з цим виродком, втекти?! Що сама пішла до нього?

Він мовчав. Навіть не дивився на мене. А мене вже трясло від цієї ситуації. Він мені не вірив. Я відчувала, що не вірив.

- Вона це все спеціально! Я їй не сподобалася з самого початку!

- Спеціально? - Різко розвернувшись, він зробив крок до мене, а я не встигла відійти назад. Не змогла, бо наразі зіткнулася з його поглядом. Повним ненависті та зневаги.

- Це все не правда. Ти ж їй не віриш? - Я не знаю, на що я сподівалася. Просто хотіла, щоб він повірив. Прошепотіла ці слова, сподіваючись, що ще не все втрачено.

- А кому мені вірити? Тобі? - В цей момент його обличчя перекосилося від страхітливої усмішки, а я зробила крок назад. Він дивився на мене як на останню тварюку. А потім він дістав із кишені штанів телефон. Мій телефон, який тоді забрав. Серце пропустило удар, я з жахом подивилася на мобільний.

- Річарде, я...

- Я давав тобі шанс сказати правду. Не раз. Але ти брехала. Зробила все, щоб замести сліди. - Кожне слово як ляпас. На очі навернулися сльози. Він дивився на мене, як на зрадницю.

- Ні. Я просто не хотіла, щоб ти це бачив. Не хотіла, щоб подумав, що прийшла через нього. Що я...

- Я давав тобі шанс на те, щоб розповісти все самій.

- Ні, ти не розумієш, я... я... Я прийшла не тому, тільки заради брата. Я навіть не збиралася нічого дізнаватися для Хейза. Я не...

- Заради брата? - Він зробив крок вперед, а мене пересмикнуло від виразу його обличчя.

- Я...

- Заради покруча, який готовий підкласти тебе під усіх, аби врятувати власну шкуру? Заради тварюки, яка продала тебе?! - Він говорив і говорив. Ображав Рендела. Я сама не пам'ятаю, в який момент замахнулася рукою і дала йому дзвінкого ляпаса. Змусила замовкнути.

- Не смій про нього так казати! Він віддасть за мене життя, як і я за нього! Не рівняй всіх по собі! Ти просто не хочеш мені допомагати! Просто хочеш, щоб там його вбили! І всі твої обіцянки брехня!

- Впевнена? - Річард скоротив між нами відстань за секунду, схопив мене за руки й струснув так, що ще трохи й у мене закрутилася б голова.