Твердиня - Максим Іванович Кідрук
— Айк Мітчелл, — простягнув долоню високий двадцятирічний хлопчина з гострим підборіддям і відстовбурченими вухами.
— Ґрем Келлі. — Мулат потиснув руку. — Ти звідки?
— Броктон[71], Массачусетс.
— Чикаго, — випереджаючи запитання, повідомив Ґрем.
— Круто, — кивнув Айк.
У загальній залі було галасливо, і це не дозволяло розслабитись. Ніч видалась холодною, кусюче крижане повітря погнало народ з відкритої тераси до кімнат відпочинку на першому поверсі хостела.
Левко, підібгавши ноги, тонув у зручному кріслі, проте почувався некомфортно. По-перше, він ущент вимотався. Тривале лазіння по руїнах, розріджена атмосфера, передозування інформацією вицідили всі сили. Не було снаги підняти чашку з чаєм. А по-друге… Перед Левковим кріслом стояв продовгуватий стіл, що займав майже половину зали; його обліпили вихідці з Північної Америки: канадці й американці. Як і всі, вони пили чай з листя коки, ділилися враженнями, голосно сміялися. Серед них були Ґрем і Сатомі. Ґрем — зрозуміло, він американець, цебто «свій», а Сатомі була милою, вічно усміхненою японкою, яку радо зустрічали в будь-якій компанії.
Левко сидів відособлено.
— Це моя дівчина, Меґан. — Айк представив Ґрему худюще плоскогруде дівчисько із задерикуватими чорними очима, а потім по черзі показав на хлопців, що сиділи далі вздовж стола: — А це мої друзяки Ленс та Едді. — На вигляд нікому з них не було більше двадцяти.
— Здоров, чуваки! — підняв руку мулат.
Хлопці відповіли на вітання і повитягали голови, всім своїм виглядом показуючи, що чекають, коли їх новий знайомий представить супутницю.
— Це моя подруга Сатомі. Зі мною ще Лео. — Ґрем недбало тицьнув рукою за спину; потім розвернувся, намацав поглядом Яна у суміжній залі і нерозбірливо доказав: — Ян і… і Сем, який уже хропе нагорі.
— Привіт, Сатомі! — гуртом привітались Ленс та Едді. Українця і чеха не удостоїли й поглядом.
— Привіт, хлопці! — з потішним акцентом відповіла японка.
Левко сидів відразу за ними, водив пальцем по прохололій чашці і скреготів зубами. Хлопцю кортіло підсісти, вклинитись у компанію (це виглядало б нормально у молодіжному хостелі), але він почав комплексувати: через зовнішній вигляд, через інше почуття гумору, через слов’янський акцент і т. д. і т. п.
У сусідній кімнаті, що була продовженням загальної зали, було трохи вільніше. Кілька бекпекерів дивилися другосортний бойовик початку дев’яностих, вибравши фільм з колекції старих VHS-відеокасет, доступних у хостелі; якась дівчина, обіпершись на диван, напівлежала на підлозі і з навушниками у вухах читала «Мізері» Стівена Кінга (потерте видання у м’якій палітурці); неподалік двоє дівчат (також на підлозі) грали у настільну гру, яку дістали з шафи на рецепції; а з іншого боку кімнати, попід сходами, що піднімались на другий поверх, троє хлопців приклеїлися до комп’ютерів з архаїчними коробкоподібними моніторами. Один з цих трьох — Ян Фідлер — писав листи додому. Сьоми не було. Поскаржившись на втому, він піднявся до спільної спальні і, мабуть, спав.
— Чим займаєшся? — поцікавився Ґрем у Айка.
Левко несамохіть слухав розмову.
Айк кілька разів знизав плечима.
— Та нічим. Звалив з дому, подорожую. Мій старий після школи надумав запроторити мене до МІТ[72], навіть за перший курс заплатив, але воно мені… — Хлопець витиснув криву усмішку і розвів руками. — Знаєш, мені той диплом треба, як друга дірка в задниці. То я й подався світами. Вже півроку дома не був.
— Ти не схотів до МІТ? — Ґрем здивувався. Для багатьох ровесників Айка МІТ був недосяжною мрією.
— Предки мають власну фармацевтичну компанію. Зараз справи не дуже, особливо через тиск з боку «Пфайзера»[73], але старий все одно впирається, не хоче продавати. Для нього то справа всього життя, шариш? — Айк сьорбнув чаю. — Але я думаю, що то лиш питання часу. Старому вже довелося продати їм кілька патентів.
— Патентів на що?
— На ліки. «Bextra». Чув таке?
— Ні.
— Це популярне знеболювальне. Словом, «Пфайзер» так чи інакше дотисне старого, і він продасть компанію. Грошей має вистачити до кінця життя. На біса мені вчитися?
— Розумію… — протягнув Ґрем. — А зараз із бабками як?
— Надсилають. — Айк самовдоволено хмикнув. — Куди вони дінуться? Це ж предки.
Левко заскреготів зубами сильніше.
— Щастить тобі, — зморщив лоба мулат.
— А в тебе що?
— Схожа історія. Батько працював у консалтинговій фірмі, коли звільнявся, отримав пакет акцій як бонус. Це, звісно, не власна компанія, але на життя вистачає.
— Геморою менше, — вставив ремарку Айк.
— Стопудово. Коротше, мене запроторили в Королівський технологічний інститут у Швеції.
— А, чув про такий. То ти живеш у Стокгольмі?
— Живу. Правда, на другому курсі я кинув університет.
— І? — очікувально вигнув брову Айк.
Тепер уже Ґрем розвів руками.
— І грошей мені більше не дають, — зітхнув.
— За що ж ти живеш? — здивувалася Меґан.
— Викладаю англійську.
Дівчина хіхікнула:
— Добре бути американцем.
— А шведки як? Класні? — нібито ховаючись від Меґан, підморгнув Айк.
— Я все чую! — Вона вліпила хлопцю потиличника.
Айк втиснув шию і засміявся.
— Божественні! — прицмокнув Ґрем (Едді та Ленс загикали). — Але японки кращі. — Мулат покосився на Сатомі.
Сатомі зашарілася.
— Де Нейт? — нараз стрепенувся Ленс, окинувши поглядом залу.
— Мабуть, пішов у місто, — кинув Едді. — Як завжди по пійло.
— О-о-ох, — простогнала Сатомі, — як він може пити на такій висоті?
Меґан з Айком перезирнулися.
— Ну, ми третій день у Куско, — зауважив хлопець. — Адаптувались.
— І ти не знаєш Нейта, — прищурившись, доказала чорноока американка. — Він, якщо не увіллє в себе чогось, що горить, робиться скаженим.
— Він завжди скажений, — пробасив з-за її спини Ленс.
Решта відповіли одностайним реготом.
Левку шалено хотілося спати, але він не йшов, похнюплено спостерігаючи, як Ґрем і Сатомі розважаються, влившись у нову компанію.
Впадало в очі, що, незважаючи на тісноту, люди за столом розділились на два гурти. До першого входили Айк і його приятелі — вісімнадцяти-двадцятирічні янґстери[74], ще вчора шмаркаті тинейджери, для багатьох з яких подорож у Перу стала першим вильотом за межі Сполучених Штатів. Другий складався з більш зрілих хлопців та дівчат віком від двадцяти восьми до тридцяти двох