Українська література » » Твердиня - Максим Іванович Кідрук

Твердиня - Максим Іванович Кідрук

---
Читаємо онлайн Твердиня - Максим Іванович Кідрук
липня 2012 року, 19:48 (UTC – 5) Хостел «Samay Wasi Youth»

— Айк Мітчелл, — простягнув долоню високий двадцятирічний хлопчина з гострим підборіддям і відстовбурченими вухами.

— Ґрем Келлі. — Мулат потиснув руку. — Ти звідки?

— Броктон[71], Массачусетс.

— Чикаго, — випереджаючи запитання, повідомив Ґрем.

— Круто, — кивнув Айк.

У загальній залі було галасливо, і це не дозволяло розслабитись. Ніч видалась холодною, кусюче крижане повітря погнало народ з відкритої тераси до кімнат відпочинку на першому поверсі хостела.

Левко, підібгавши ноги, тонув у зручному кріслі, проте почувався некомфортно. По-перше, він ущент вимотався. Тривале лазіння по руїнах, розріджена атмосфера, передозування інформацією вицідили всі сили. Не було снаги підняти чашку з чаєм. А по-друге… Перед Левковим кріслом стояв продовгуватий стіл, що займав майже половину зали; його обліпили вихідці з Північної Америки: канадці й американці. Як і всі, вони пили чай з листя коки, ділилися враженнями, голосно сміялися. Серед них були Ґрем і Сатомі. Ґрем — зрозуміло, він американець, цебто «свій», а Сатомі була милою, вічно усміхненою японкою, яку радо зустрічали в будь-якій компанії.

Левко сидів відособлено.

— Це моя дівчина, Меґан. — Айк представив Ґрему худюще плоскогруде дівчисько із задерикуватими чорними очима, а потім по черзі показав на хлопців, що сиділи далі вздовж стола: — А це мої друзяки Ленс та Едді. — На вигляд нікому з них не було більше двадцяти.

— Здоров, чуваки! — підняв руку мулат.

Хлопці відповіли на вітання і повитягали голови, всім своїм виглядом показуючи, що чекають, коли їх новий знайомий представить супутницю.

— Це моя подруга Сатомі. Зі мною ще Лео. — Ґрем недбало тицьнув рукою за спину; потім розвернувся, намацав поглядом Яна у суміжній залі і нерозбірливо доказав: — Ян і… і Сем, який уже хропе нагорі.

— Привіт, Сатомі! — гуртом привітались Ленс та Едді. Українця і чеха не удостоїли й поглядом.

— Привіт, хлопці! — з потішним акцентом відповіла японка.

Левко сидів відразу за ними, водив пальцем по прохололій чашці і скреготів зубами. Хлопцю кортіло підсісти, вклинитись у компанію (це виглядало б нормально у молодіжному хостелі), але він почав комплексувати: через зовнішній вигляд, через інше почуття гумору, через слов’янський акцент і т. д. і т. п.

У сусідній кімнаті, що була продовженням загальної зали, було трохи вільніше. Кілька бекпекерів дивилися другосортний бойовик початку дев’яностих, вибравши фільм з колекції старих VHS-відеокасет, доступних у хостелі; якась дівчина, обіпершись на диван, напівлежала на підлозі і з навушниками у вухах читала «Мізері» Стівена Кінга (потерте видання у м’якій палітурці); неподалік двоє дівчат (також на підлозі) грали у настільну гру, яку дістали з шафи на рецепції; а з іншого боку кімнати, попід сходами, що піднімались на другий поверх, троє хлопців приклеїлися до комп’ютерів з архаїчними коробкоподібними моніторами. Один з цих трьох — Ян Фідлер — писав листи додому. Сьоми не було. Поскаржившись на втому, він піднявся до спільної спальні і, мабуть, спав.

— Чим займаєшся? — поцікавився Ґрем у Айка.

Левко несамохіть слухав розмову.

Айк кілька разів знизав плечима.

— Та нічим. Звалив з дому, подорожую. Мій старий після школи надумав запроторити мене до МІТ[72], навіть за перший курс заплатив, але воно мені… — Хлопець витиснув криву усмішку і розвів руками. — Знаєш, мені той диплом треба, як друга дірка в задниці. То я й подався світами. Вже півроку дома не був.

— Ти не схотів до МІТ? — Ґрем здивувався. Для багатьох ровесників Айка МІТ був недосяжною мрією.

— Предки мають власну фармацевтичну компанію. Зараз справи не дуже, особливо через тиск з боку «Пфайзера»[73], але старий все одно впирається, не хоче продавати. Для нього то справа всього життя, шариш? — Айк сьорбнув чаю. — Але я думаю, що то лиш питання часу. Старому вже довелося продати їм кілька патентів.

— Патентів на що?

— На ліки. «Bextra». Чув таке?

— Ні.

— Це популярне знеболювальне. Словом, «Пфайзер» так чи інакше дотисне старого, і він продасть компанію. Грошей має вистачити до кінця життя. На біса мені вчитися?

— Розумію… — протягнув Ґрем. — А зараз із бабками як?

— Надсилають. — Айк самовдоволено хмикнув. — Куди вони дінуться? Це ж предки.

Левко заскреготів зубами сильніше.

— Щастить тобі, — зморщив лоба мулат.

— А в тебе що?

— Схожа історія. Батько працював у консалтинговій фірмі, коли звільнявся, отримав пакет акцій як бонус. Це, звісно, не власна компанія, але на життя вистачає.

— Геморою менше, — вставив ремарку Айк.

— Стопудово. Коротше, мене запроторили в Королівський технологічний інститут у Швеції.

— А, чув про такий. То ти живеш у Стокгольмі?

— Живу. Правда, на другому курсі я кинув університет.

— І? — очікувально вигнув брову Айк.

Тепер уже Ґрем розвів руками.

— І грошей мені більше не дають, — зітхнув.

— За що ж ти живеш? — здивувалася Меґан.

— Викладаю англійську.

Дівчина хіхікнула:

— Добре бути американцем.

— А шведки як? Класні? — нібито ховаючись від Меґан, підморгнув Айк.

— Я все чую! — Вона вліпила хлопцю потиличника.

Айк втиснув шию і засміявся.

— Божественні! — прицмокнув Ґрем (Едді та Ленс загикали). — Але японки кращі. — Мулат покосився на Сатомі.

Сатомі зашарілася.

— Де Нейт? — нараз стрепенувся Ленс, окинувши поглядом залу.

— Мабуть, пішов у місто, — кинув Едді. — Як завжди по пійло.

— О-о-ох, — простогнала Сатомі, — як він може пити на такій висоті?

Меґан з Айком перезирнулися.

— Ну, ми третій день у Куско, — зауважив хлопець. — Адаптувались.

— І ти не знаєш Нейта, — прищурившись, доказала чорноока американка. — Він, якщо не увіллє в себе чогось, що горить, робиться скаженим.

— Він завжди скажений, — пробасив з-за її спини Ленс.

Решта відповіли одностайним реготом.

Левку шалено хотілося спати, але він не йшов, похнюплено спостерігаючи, як Ґрем і Сатомі розважаються, влившись у нову компанію.

Впадало в очі, що, незважаючи на тісноту, люди за столом розділились на два гурти. До першого входили Айк і його приятелі — вісімнадцяти-двадцятирічні янґстери[74], ще вчора шмаркаті тинейджери, для багатьох з яких подорож у Перу стала першим вильотом за межі Сполучених Штатів. Другий складався з більш зрілих хлопців та дівчат віком від двадцяти восьми до тридцяти двох

Відгуки про книгу Твердиня - Максим Іванович Кідрук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: