Твердиня - Максим Іванович Кідрук

— Ні… а-а… хай тобі! — крякав Ян. — Я впав з велосипеда.

«Тільки не це! Краще б уже Ґрем бив морду!»

— Де ти?!

— Метрів за триста від Ґремового будинку.

— Лео за квартал від тебе!! — прокричав Семен.

— Звідки ти знаєш?

— Я суну за ним. Давай, Яне, давай, підіймайся, між вами дві хвилини ходу, якщо Лео побачить тебе, нашій справі кінець! — Хапнувши повітря, росіянин додав: — І не випускай звідти Сатомі! Він не повинен її бачити!

Ян Фідлер, крекчучи й подумки поливаючи росіянина добірною чеською лайкою, став на ноги. Підняв велосипед і пошкутильгав до входу в дев’ятиповерховий будинок, у якому Ґрем знімав квартиру.

Обліплений листям чорний «Porsche Cayman» глипав на нього округлими фарами.

Залишивши велосипед біля під’їзду, чех підійшов до ліфта. На цифровому індикаторі праворуч від кнопки світилася цифра 9 — ліфт стояв на найвищому поверсі. Чекати, поки він спуститься вниз, було ризиковано, Лео міг нагрянути кожної секунди, тому Ян, зціпивши зуби, гайнув на восьмий поверх сходами.

Коли чех зупинився перед квартирою № 31, піт юшив з нього струмками, а подряпане лице пашіло жаром.

XXII

…Поки ліфт спускався з дев’ятого поверху, Левко прокручував у голові варіанти того, що говоритиме Ґрему.

«Янкі, коротше, нам треба поговорити… Ні не так… — Від напруження Левко зіпрів, а вилиці набухли. — Краще отак: слухай, бадді, останнім часом ти підозріло близько трешся біля моєї дівчини… але вона мені не дівчина, і «бадді» казати не треба, а то він подумає, що я його копіюю… Треба простіше, типу… Чувак, оскільки ми взяли тебе в свою компанію і вирушаємо разом у нелегку подорож… Чорт! Знову не те…»

Ліфт опустився, стулки роз’їхалися. Хлопець заскочив до кабіни.

«Біс із ним! На ходу щось вигадаю».

Перед дверима № 31 Левко затримався, збираючись із думками, а тоді, двічі легенько постукавши, зайшов досередини. Ґрем, як і більшість його сусідів, дверей не зачиняв.

— Ґреме, це я, Лео!

Тиша.

— Як ти, янкі?

Американець знімав двокімнатну квартиру, що складалася з невеликого передпокою, що плавно переходив у кухню, і однієї великої кімнати, котра слугувала одночасно спальнею й залою.

Зі спальні долинули підозрілі шерехи і поспішливий шепіт.

— Ґреме? — Серце у Левка підскочило. Ось чому Семен не пускав його! Ґрем зараз із Сатомі, вони просто в цей момент кохаються в ліжку, забувши зачинити двері, а він… Ноги самі несли хлопця до проходу в спальню.

Діставшись хідника, Левко по-папужому верескнув і відсахнувся.

— Розтуди мою маму, — прошепотів він, відчуваючи, як до горла підкочує нудота.

На ліжку, просто супроти українця, прикриваючи наготу однією ковдрою, пліч-о-пліч сиділи Ян і Ґрем. Ґрем був лихий, аж страшно дивитися — з очей хіба що іскри не сипалися. Він виглядав так, наче щойно дізнався, що хтось проколов усі чотири шини в його «Porsche». Ян був спітнілий, наче щойно зліз із велосипедного тренажера, а на щоці виднілися чотири паралельні червоні подряпини.

Перед ліжком валявся одяг. Яна і Ґрема.

— Ви… — витиснув Левко. — Як це? — І все. Відібрало мову.

Ґрем ковтнув слину, облизав губи і забубонів:

— Лео… Лео… чувак… ти не… це не… не те, що ти… ти не дивись… ми… ні-ні…

— О, так, — млосно сказав чех, обнявши спітнілою рукою Янові плечі. І посміхнувся.

Українець відчув у горлі прогірклий присмак блювотиння. Від потрясіння в голові все перемішалося, і він не знав, як далі поводитися, що казати.

(У цей час Сатомі, закутавшися рушником, давилася від сміху у ванній, двері до якої були за спиною хлопця.)

— Вибачте, — зрештою пролепетав Левко і вилетів геть із квартири.

На вулиці він притулився до стіни будинку, щоб осмислити побачене, і зразу помітив Семена. Росіянин стояв за кілька кроків від під’їду і перелякано витріщався на Левка.

— Сьомо, що ти тут робиш?

— Я поїхав за тобою. Хотів тобі сказати… розповісти все… про них…

— Ти знав? — Українець обхопив голову руками. — Як давно?

— Та недавно. Практично вчора дізнався. — Вдивляючись в обличчя приятеля, Сьома силкувався розібратись, про кого, чорт забирай, вони зараз говорять: про Ґрема й Сатомі чи про Ґрема і Яна? — Я хотів тобі сказати, але не знав як…

Телефон, який росіянин тримав у руках, завібрував. На екрані висвітлилось «JAN». Сьома підніс трубку до вуха.

— Ага, слухаю… Так… Так, добре… Я потім наберу. — Від серця відлягло. Встигли. Він підступив до Левка і поплескав його по плечу. — Ти як, брате?

— Повірити не можу, ми знайомі більше року, а я навіть подумати не міг. — Хлопець тупився невидющим поглядом у якусь точку над вухом Семена. — Вони були такі… зіпрілі. А ще у Яна — уявляєш? — на щоці чотири подряпини від нігтів. Це ж як треба було… — Він затих, відчуваючи, як стиснувся стравохід, перешкоджаючи підйому напівперевареного тіста зі шлунка. — Боже, який кошмар, Сьомо.

— Поїхали додому, Лео. — І Семен повів шокованого товариша в напрямку станції.

XXIII

8 квітня 2012 року, 22:45 (UTC +1) Tunnelbana, стокгольмське метро

Хлопці сиділи у поїзді, який мчав по тунелю між станціями «Västra Skogen» і «Solna centrum». Окрім них у вагоні їхало троє шведських тинейджерів з такою кількістю сережок і заклепок на обличчях, що здавалося, наче біля їхніх голів попідривали осколкові гранати.

Левко вовтузився на кріслі, кидаючи дивні погляди на Сьому. Росіянин безпристрасно зирив у чорноту тунелю за вікном модернового вагона.

Зрештою українець набрався духу і заговорив про те, що йому муляло:

— Слухай, ти думаєш, це безпечно: йти у джунглі з двома педерастами?

Сьома подавив смішок.

— Ти гомофоб?

— Та нє. — Левко кумедно насупився. — Я не в цьому сенсі. Я про те, чи вони… ну… тобто… Як вони витримуватимуть навантаження?

— А що не так? — підняв брову росіянин.

Українець викинув розчепірені долоні перед обличчям і знавісніло ними затрусив.

— Як ти не розумієш, вони ж… вони… — Голос переріс в натужний шепіт і обірвався. Слів не знайшлося. Суть, яку намагався виразити Левко, була за межею людського спілкування.

— А може, вони й не педерасти… — обережно зронив Семен.

Його товариш миттю наїжачився.

— Як це?! Чувак, я на власні очі бачив, як вони шпокали один одного в задницю! —