Твердиня - Максим Іванович Кідрук
Він упізнав чоловіка. На дорозі біля старенького «Volvo S60» стояв той самий рудий з криваво-чорними очима, що стежив за Ґуннаром Іверсом у «Wirströms Irish Pub».
XVII
7 квітня 2012 року, 19:39 (UTC +1) Вілла Бенгта
Левко взяв до рук мобільний, що вже півхвилини прокручував примітивну мелодію дзвінка. Телефонував Ян Фідлер.
— Здоров, Яне! — приклав трубку до вуха.
— Привіт! Щойно говорив із Ґремом. Хоче, щоб ми зібралися завтра, треба обговорити дещо.
— Що саме?
— Каже, це стосується подорожі в Мадре-де-Діос.
— Хм… — здивувався Левко. — Не уточнював?
— Ні. Але казав, що це сюрприз. Зустрічаємось у кафетерії бібліотеки під час обідньої перерви.
— О дванадцятій?
— Так. Передай Сьомі.
— Обов’язково.
— Це все. Бувай!
— Добраніч.
XVIII
8 квітня 2012 року, 12:17 (UTC +1) Бібліотека Королівського технологічного інституту Стокгольм
«Сюрприз» прийшов на зустріч із американцем. За одним столом з Семеном, Ґремом, Яном і Левком у просторій залі університетської бібліотеки, безтурботно попиваючи каву, сиділа Сатомі.
— Я їду з вами, — повторила японка з незмінною, трохи знущальною посмішкою.
— Сатомі, вислухай мене, — пробував напоумити її українець, — ти поняття не маєш, у що встряєш. Це не поїздка на зірковий курорт, де можна дефілювати на шпильках, і навіть не вояж Європою з наплічником. Ми вирушаємо у джунглі, перед якими нерідко відступали більш підготовлені експедиції.
— Я в чудовій формі і ходила в походи. Не лякай мене, Лео. А ще в мене модний фотоапарат!
— На дідька ти їй розповів? — Левко штрикнув поглядом Ґрема.
Мулат знизав плечима:
— Ніхто не казав, що інформація про подорож конфіденційна. Ми ділилися думками, хто як збирається провести літо, і я виклав ідею поїхати пошукати загублене місто в сельві. — Американець говорив таким тоном, наче збирався в Диснейленд. І це доконало Левка.
— Йолопи, ви не шурупаєте, куди ми йдемо і що на нас чекає! Важенні наплічники, стовідсоткова вологість, міріади москітів, нетрища, крізь які треба буде рубатись, наче крізь стіну, купа всіляких гадів і павуків… павуки! — повторив він, побачивши, як здригнулась, почувши останнє слово, дівчина. — Повсюди великі, тлусті, волохаті павучища! І головне — потрапивши в нетрі, ми стаємо жахливо залежними один від одного. Якщо ми погодимося взяти Сатомі з собою, ми хоч-не-хоч переберемо на себе відповідальність за неї, бо, якщо в тропічному лісі з нею щось трапиться, ми всі будемо змушені повернути назад. Сама вона не піде, і лишити її, як ви розумієте, ми не зможемо.
— Ти згущуєш фарби, бадді, — пхекнув Ґрем.
— Ні, янкі, я не згущую фарби. Я намагаюсь розбавити думками вітер у тебе в макітрі. Якщо ми візьмемо з собою дівчину, ми не дійдемо до Паїтіті.
— Це дискримінація, — награно надула губки японка. — Я подам на тебе в суд! — і розсміялася. Попри всі спроби, ніхто не хотів сприймати всерйоз Левкові аргументи.
— Та що з вами, народ… — Українець безсило сплеснув долонями.
— Голосуємо, — відпивши кави, сказав Семен.
— Я — проти, — різко висловився Левко.
Японка скривилась і показала хлопцю язика, хоча злості в ній не відчувалося. Вона випромінювала впевненість.
— За! — ляснув по столу Ґрем, штовхнувши під столом ніжку Сатомі.
— І я — за! — приєднався Ян.
Спопеляючи чеха поглядом, Левко покрутив пальцем біля скроні.
Семен, зваживши все, заговорив:
— Я, мабуть, буду проти. Це все ж таки джунглі. — Насправді Сьома думав зовсім не про небезпеки тропічного лісу, а про те, що звести разом в одній мандрівці Левка, Ґрема і Сатомі рівнозначно самогубству. Це все одно що притягти з собою в Мадре-де-Діос кілька баночок нітрогліцерину і по дорозі витанцьовувати самбу, використовуючи їх замість бубнів.
— Двоє проти двох, — засяяла Сатомі, — а оскільки, джентльмени, я претендую на місце у вашій команді, значить, мій голос також повинен враховуватись, нехай і не нарівні з вашими, але хоча б на половину чи на чверть, гадаю, це буде справедливо. І я голосую сама за себе! Отже, два з четвертиною проти двох, і я їду з вами в Перу.
Ґрем з Яном розсміялись.
Левко повернувся до Сьоми і заговорив російською:
— От уперта коза!
Семен поправив окуляри і зосереджено кивнув.
— Агов! Так нечесно! — обурилась японка. — Ану переходьте на англійську! Що ти сказав? — накинулась на Левка. — Що ви задумали?
— Це помилка… — опустивши підборіддя, проказав українець.
— То ви берете мене? — Вона штовхнула Левка кулачком.
— Так, ми згодні, — підсумував Семен. — Ти повинна найближчим часом докупити квиток, сама підшукати намет і наплічник, скинутись на туристичний GPS-навігатор і хавку (але то вже перед дорогою) … Спальник у нас для тебе є.
— Ура-а-а! — застрибала Сатомі, по черзі поцілувавши кожного з хлопців. — Дякую! От побачите, зі мною не буде проблем.
Сьома і Лео посиділи ще трохи, почекали, поки друзі розійдуться, і тільки тоді встали з-за столу. Вийшовши на широкий ґанок бібліотеки, вони, не змовляючись, перезирнулися.
— Що думаєш? — буркнув Левко.
— Це все через той грьобаний п’ятий спальник, — сказав росіянин. — Нормально так зекономили…
Без дурні: Лео думав так само.
XIX
8 квітня 2012 року, 20:20 (UTC +1) «Kista Galleria», район Шиста, Стокгольм
Левко нетерпляче совав телефоном біля вуха, слухаючи довгі гудки і неуважно водячи очима по вітринах найбільшого у Стокгольмі торговельного центру. Поряд, устромивши руки в кишені, крокував Сьома. Гудки линули хвилину, після чого мобілка писнула і на екрані висвітилось «Абонент Graham Kelly не відповідає». Ґрем третій раз поспіль не відповідав на дзвінок.
— Дивно… — сам до себе прошепотів українець, позираючи на годинник.
— Ти чого йому так надзвонюєш? Щось термінове?
Залишивши за спиною зал із фаст-фуд-ресторанчиками, від яких апетитно повіювало турецькими, тайськими та індійськими спеціями, Левко, не дивлячись на товариша, спитав:
— Що у них із Ґремом?
— Тобто?
