Твердиня - Максим Іванович Кідрук

Мовчанка тривала не більше ніж півсекунди. Про Мексику, Кенію чи Ісландію ніхто не думав.

— За!

— Я за!

— Я теж.

Сьома посміхнувся і тут-таки скривився через блискавку, що прострелила крізь шию. На очах росіянина виступили сльози, та все ж він бадьоро (з дещицею недоречного пафосу) продекламував:

— Отже, джентльмени, ми летимо в Перу!

…Ввечері Левко лежав на ліжку у своїй кімнаті, практично торкаючись носом стіни, і згадував слова Ґуннара Іверса, оживлював у пам’яті його загадкову фотографію. Історія про Паїтіті баламутила, розбурхувала уяву. Щоправда, вона не вразила Левка по-справжньому — не більше, ніж, скажімо, свіжий анекдот може вразити досвідченого коміка.

Поки що не вразила.

У той же час якесь непоясненне — химерне й незрозуміле — відчуття неспокою тихо скніло у нього за грудиною. Хлопець не розумів, звідкіля воно взялося. Тоді він ще не знав, що саме слово Паїтіті, невловимий привид древнього міста (котрого, можливо, ніколи й не існувало на Землі), ставав прокляттям для тисяч і тисяч людей, чимало з яких мали твердішу руку та хоробріше серце. Він не знав, він навіть не здогадувався, скільки сотень відчайдухів проказували слово Паїтіті з люттю, огидою і з бездонним, мов Маріанська западина, відчаєм — проказували як найстрашніший прокльон — за кілька хвилин до смерті. Левко не розумів власного сум’яття, адже поки що не усвідомлював, що перебуває за крок від того, щоб Паїтіті стало і його прокляттям.

Прокляття Паїтіті

XII

18 березня 2012 року, 23:34 (UTC +1) Остермальм, Стокгольм

Зайшовши до майстерні, Ґуннар відчув, що в кімнаті хтось є. Він здогадався по запаху: серед звичних ароматів акрилових фарб, полотнищ, деревини для рам і старих меблів пробивався легкий чужорідний аромат. Ні, не парфуми, запах був надто слабким. Радше гель для душу чи піна для гоління.

У голові старого крутнулась думка про втечу, але він відкинув її. Куди тікати? Навіть якби він був на двадцять років молодшим і в животі не хлюпав вміст двох пивних кухлів, у нього все одно не було б шансів. Якщо хтось із них наважився прокрастися до нього в дім, значить, йому кінець. Вони його не відпустять.

Час настав.

«Сумно…» — подумав Ґуннар Іверс і переступив поріг.

Ввімкнувши світло, він завмер, тримаючися спиною до решти майстерні. Стараючись не робити різких рухів (тим самим виторговуючи кілька додаткових секунд життя), старий почав повертатися. Розвернувшись впівоберта, зміг окинути поглядом майстерню.

— Ти? — Можливо, в голосі й було здивування, але його цілком заглушив страх. Іверс раптом усвідомив, що помиратиме довго, та ще й у таких немилосердних муках, що відхід до пекла здаватиметься йому визволенням.

На кріслі-качалці в центрі кімнати сидів рудий, тримаючи в руках чорну гелеву ручку «Tizo». Він був одягнутий у нейлоновий спортивний костюм (блискавка на куртці застібнута до шиї), спортивне взуття ховалось під світло-синіми целофановими бахілами, натягнутими на штани й обмотаними скотчем. На руках були тілесні гумові рукавички, а голову вкривала гумова, схожа на плавальну шапочка, під яку рудий старанно заправив пасма свого вогненно-червоного волосся. Густа борода була намащена таким товстим шаром гелю, що полискувала у світлі ламп. Він виглядав до неможливого потішним, немов актор якогось придуркуватого ситкому про інопланетян, але Ґуннар не сміявся, розуміючи, що цей маскарад влаштований з єдиною метою — не залишити слідів. Рудий вирядився наче клоун, щоби бути певним, що на підлогу Ґуннарової майстерні не впаде жодної волосини, жодного шматка шкіри чи краплини поту з його тіла.

— Як поживаєш, Ґуннаре? — Рудоволосий промовляв з окресленим шотландським акцентом, ледь кривлячи при цьому губи.

Старий художник продовжував стовбичити впівоберта біля вимикача, витріщаючись на небажаного гостя. І мовчав.

— Холодно у вас тут у березні. — Рудий крутив між пальцями гелеву ручку. — Я досі не можу втямити, чому ти перебрався в такий клімат. Хіба це не шкодить твоєму старечому тілу?.. Чи ти перед смертю захотів дихнути рідним повітрям?

Ґуннар нарешті віднайшов сили, щоб повернутись обличчям до чоловіка, який вб’є його в найближчі кілька хвилин.

— Можна я… — почав був художник, але затнувся. Хотів виблагати хвилину часу, щоб подзвонити дочці в Бостон. Він не розмовляв з Ліндою понад два роки, а вона, схоже, тим геть не переймалась — вони втратили контакт дуже давно, ще коли Лінді було сімнадцять. За два останні роки їй жодного разу не закортіло зателефонувати, її навіть не цікавило, чи живий він, а тому дзвінок від нього… за хвилину до смерті… просто щоб попрощатись… виглядатиме щонайменше дивно. З однаковим успіхом Ґуннар може подзвонити оператору call-центру з «Tele2»[63] чи порозмовляти з випадковим перехожим на вулиці. Найбільше, чого він доб’ється, — це налякає її. Хоча головна причина полягала в іншому — художник замовк, бо знав, що рудий не дозволить.

— Ти комусь розповів? — спитав рудий.

— Ні, — опустивши голову, відповів Ґуннар.

— Я знайшов у тебе фотокартку. — Чоловік кивнув у бік порожньої банки з-під фарби, всередині якої згорнулись почорнілі рештки спаленої фотографії. — Хтось її бачив?

— Ніхто. — «А навіть якщо й бачив, що з того?»

Рудий зітхнув. Він не вірив старому, але розумів, що перевірити інформацію ніяк не може. Так само як не здатен нічого змінити. Лишалось останнє запитання.

— Вчора у тебе були студенти… — Почервонілі очі примерзли до обличчя старого.

Ґуннар без поспіху звів голову.

— Вони заходили подивитись на картини, більше нічого.

Червоний колір очей згустився до багряного, повіки завмерли, не рухаючись.

— Тим краще для них. Ти ж знаєш, вони пожалкують, якщо їм щось відомо.

— Я нічого не розповідав. — Художник з усіх сил старався говорити твердо. — Вони ще надто юні.

Рудий зняв ковпачок з ручки, і навіть із відстані трьох метрів Ґуннар Іверс побачив, що заряду з пастою немає. На кінчику замість гострого пера чорнів триміліметровий отвір.

Рудий випростав руку, спрямувавши ручку на старого.

— Джейсон просив передати вітання, — посміхаючися, сказав чоловік.

Щось сухо клацнуло, і Ґуннар відчув, як п’ятисантиметрова стальна голка ввігналась у шию. Зазвичай червоноокий витрачав на розправу більше часу, подеколи катуючи жертв по вісім, десять, дванадцять годин (а то й цілу добу, якщо у бідолах витримувало здоров’я), але сьогодні