Твердиня - Максим Іванович Кідрук
IX
17 березня 2012 року, 07:59 (UTC +1) Вілла Бенгта
Звісившись зі сходів, Сьома перехопив Левка, коли той взувався:
— Лео, прийом!
— Кажи бігом, бо я вже йду. — У столиці Швеції як метро, так і міські електропоїзди курсують із фантастичною пунктуальністю (по них можна годинники звіряти), що дозволяє з точністю до хвилин розрахувати час, потрібний для переміщення до потрібного пункту. Втім, у такої неймовірної точності існує зворотна сторона. Левко знав: якщо пропустить pendeltåg[52], який вирушає зі станції «Спонья» о 8:11, то не потрапить вчасно на лекцію в головний кампус КТН.
— Збирай на завтра пацанів! — гукнув згори Семен.
— О’кей. А для чого?
— Поговоримо про Паїтіті.
Левко випростався, лишивши шнурівку незав’язаною. По спині пробігли мурашки.
— Що ти сказав?
— Що чув, Лео. Треба нарешті розібратися з літньою мандрівкою.
Українець задер голову, зазирнувши у сходовий проліт.
— Ти хочеш… — Він не договорив.
— Так, саме те, що ти подумав. Якщо Ян і Ґрем будуть не проти, я… я хотів би туди поїхати.
X
18 березня 2012 року, 15:18 (UTC +1) Вілла Бенгта
— Лео! Ле-е-о! — гукав Ґрем, грюкаючи у двері. — Семе! Се-е-м! — Тиша. — Де ви, чорт забирай?
За ним стояв Ян. Він не стукав і не кричав, тримаючи в руках і стискаючи під пахвами різнобарвні пакети з чипсами «OLW»[53] і сирними кульками «Estrella»[54]. Горішків не брали, бо Семен з дитинства страждав на алергію на горіхи. Шматок горіха завбільшки з яблучне зерня міг роздути його макітру до розмірів шкільного глобуса і навіть (без належного медичного втручання) призвести до коми і смерті. Щось подібне двічі траплялося з Семеном у Франції, після чого він припинив дивитись у бік лісових горіхів та арахісу і став завше випитувати, де б не обідав, чи немає у стравах подрібнених горішків.
Грюк! Грюк! Грюк!
— Позасинали чи що?!
Погода справді була «сонною»: небо затягнуло сірою тванню, дощу ніби й не було, але повітря аж чвакало від вологи. З дерев у садку постійно капало.
Зрештою глибоко з нутрощів будинку долинув тихий голос Сьоми:
— Йду… Не ламайте вхідні двері, варвари.
Минуло ще півхвилини, перш ніж двері вілли розчахнулися.
— Чого так довго? Де Лео? — забурчав Ґрем, але тут-таки забив на те, про що питав, і вирячився від здивування: — Семе, що з тобою?
Пригадуєте фото-прикол з Мережі, на якому зображено двоє совенят: одне нормальне, інше — з потішно підігнутою лапою і якогось дідька вивернутою на 90° головою, а під ними підпис: «Я і мій брат-дебіл»? Так ось, Сьома був точно як той брат-дебіл. Голова хилилась під немислимим кутом — праве вухо практично торкалося плеча, а шия, здавалося, дзвеніла від напруги.
— Нічого серйозного, — відмахнувся росіянин.
Ґрем простягнув долоні і спробував поставити голову Семена на місце.
— Ай, ай! — закричав той. — Не чіпай! Болить!
Американець відвів руки:
— Добре, не буду. Але що в тебе з макітрою, бадді?
— Нерв у шиї защемило.
— Знову спав під навстіж розчиненим вікном? — Ян Фідлер, не випускаючи пакети, стягав кросівки і дивився на Сьому поблажливим батьківським поглядом: «Я ж тобі казав». Семен був фанатичним адептом здорового способу життя. Не курив, знав міру з алкоголем, не їв напівфабрикатів тощо. Але іноді перегинав палицю. Це, зокрема, виявлялось у тому, що хлопець спав при відчинених вікнах, укриваючись одним простирадлом. Навіть коли надворі було дуже холодно. Іноді (як-от сьогодні) такі «процедури» закінчувалися неприємностями — шийно-плечовим радикулітом.
— Та я завжди так сплю, ти ж знаєш, це не через те, це я крутнувся різко, — бурмотав росіянин.
— Ну-ну. Розкажи мені. Помив учора макітру і вклався нею до вікна? — гнув своє Ян.
— Ага, — зітхнувши, здався Сьома.
Чех пирхнув:
— Hlupа́k[55]! Тепер днів зо три ходитимеш як підстрелений.
— Та нормальок! — посміхнувся Семен. — Уже майже не щемить. Тільки вставати з ліжка важко — залежишся, а потім тільки поворухнешся, і клята шия вистрілює блискавками аж до прямої кишки… Я через це й не відчиняв так довго. Ледве сповз із лежака.
— А де Лео? Чо’ він не спустився? — зобразив обурення Ґрем.
— Він у ванній сидить, — посміхаючися, сказав росіянин.
Щось у тій посмішці насторожило мулата:
— Якого лисого він там робить о третій дня?
— Помідорки вимочує. — Було видно, що лише завдяки титанічним зусиллям Сьома вдержує істеричний регіт за міцно стуленими зубами.
— Які ще помідорки?
Семен з ляском затулив рота долонею. Через перекошену голову могло здатися, наче росіянин сам собі хоче зламати карк. Утім, ніщо не допомагало: сміх фонтанував уривчастим пирханням через ніс.
Трохи опанувавши себе, хлопець промовив:
— Янкі, ану крикни… спитай у нього: як твої яйця?
— Що? — смикнув бровами американець.
— Що чув.
Ян вирішив не чекати, поки Ґрем розкумекає, що й до чого. Задер голову в проліт над сходами і заволав на всю віллу:
— Leo… Leo! How’re your balls, man?![56]
У відповідь із другого поверху долинуло розпачливо-істеричне верещання:
— Fuck you! FUCK YOU ALL!!![57] — Голос Левка змінився до невпізнання.
— Чувак, ну тобі хоч полегшало? — задерши макітру, і собі глузував Сьома.
— Fuck aw-a-a-a-a-a-a-ay!!!
Семен зареготав, зігнувшись навпіл. Його губи спершу розтяглись у посмішці, але вже за мить викривилися від болю — простуджений нерв давався взнаки. Розбурханий лайкою, до вітальні ввійшов Бенгт. Що найдивніше, архітектор зовсім не сердився через те, що у його домі безсоромно лаються, — він також давився сміхом.
— Здрастуйте… — привітався Ян, сором’язливо втягнувши голову поміж пліч. Чех не знав, що старий удома.
— Привіт, хлопці! — ледве здержуючи пирскання, помахав рукою Бенгт.
— Та що тут у вас сталося? — озвався Ґрем, переводячи погляд з Бенгта на Сьому і назад. — Семе?
— Га-га-га! — більше