Твердиня - Максим Іванович Кідрук

Левко затих, намагаючися зібрати докупи все, що він почув і побачив за останні дві години. Історія виходила заманливою. Аж надто заманливою, чорт забирай. І саме в цьому крилася проблема. Левко здогадувався, що Ґуннар збрехав, говорячи, що випадково натрапив на Паїтіті. У той момент хлопець ще не уявляв, що таке Мадре-де-Діос, але без того розумів, що людина не може просто так опинитися серед джунглів, щоб випадково щось там знайти. Карти, фотографії, логічність суджень, обізнаність із географією Південно-Східного Перу — все доводило, що старий цілеспрямовано шукав Паїтіті. Безсумнівно, хтось колись зацікавив шведа, розказавши історію про Твердиню, — точно так само, як він старався зацікавити їх, Левка й Семена. Та от що дивно: присвятивши пошукам, певно, не один рік, Ґуннар врешті — за його словами — натрапив на Паїтіті, славетну Твердиню, котру безуспішно шукали сотні авантюристів. І ось замість того, щоб увіковічнити себе, прославитись на всю планету, він намагається зіпхнути цю історію випадковим зустрічним.

— У мене є питання… — озвався Левко.

— Ну?

— Якщо ви там були, якщо ви бачили Паїтіті і знаєте, де розташовані руїни, чому самі не розповісте про них світові?

— Я не можу.

— Через що?

Ґуннар запнувся, облизав пересохлі губи і з величезною неохотою відрізав:

— Через особисті обставини.

Левко кинув швидкий погляд на Семена і (…це ж просто карта) забрав аркуш із рук художника. Швед заплющив очі з виглядом людини, що позбавилась важезного тягаря, але за мить поривно відкрив їх.

— І ще одне. — Він звертався до Левка (українець досі тримав листок перед собою, не знаючи, куди подіти карту). — За тридцять кілометрів від Пуерто-Мальдонадо на лівому березі Ріо-де-лас-П’єдрас я позначив місце, підписане «Хатина Тора Сандерса». Тор — це старий норвежець, який, наскільки мені відомо, живе в Мадре-де-Діос понад тридцять років. У нього кепський характер, та загалом він непогана людина. Перед тим як прямувати в джунглі, раджу вам зупинитись у Сандерса. У його халупі вдосталь місця, часом Тор приймає у себе дослідників, що пливуть у джунглі чи спускаються з нетрів по річці. — Ґуннар зазирнув у вічі Левку. — Це важливо. — Трохи відсторонившись, він знову заговорив до обох. — Можете думати що завгодно, думати, що я психанутий старий, звихнутий на скарбах і загублених містах. — Він стишив голос; його очі гарячково світились. — Але прошу, послухайте мене: просто залиште карту. Нехай лежить, їсти вона не просить. Можливо, згодом, плануючи чергову відпустку, ви згадаєте про неї. Пригадаєте дивакуватого шведа і його неймовірні історії. А тоді, хтозна, раптом вам закортить замість валятись навзнак, смажачи животи на вилизаному курорті десь у Туреччині чи Еміратах, влаштувати справжню пригоду і спробувати дізнатись, чи правду говорив пом’ятий життям дідуган. Тож незалежно від того, чи хочете ви відшукати Паїтіті зараз, чи ні, — тримайте цю карту при собі.

— Згода, — кивнув головою Левко, поклавши листок у кишеню пальто.

— Ну, нам пора, — підіймаючись, мовив Сьома. — Уже пізно.

По дорозі додому хлопці мовчали. Сьома бавився з кубиком Рубика, Левко гриз очима нічну темряву за вікном, час від часу фокусуючись на промислових майданчиках та ангарах, що випливали з чорноти. Одна думка не йшла йому з голови. Протягом усієї розмови, навіть у ті моменти, коли Ґуннар Іверс збуджувався, з головою поринаючи у розповідь, із очей старого не сходили розгубленість і… страх. Непомітні й розпливчасті, немов відблиски неба на дні колодязя, вони, втім, ні на секунду не щезали, відтіняючи сторожкістю кожен погляд шведа. Кілька разів, зачувши різкий та несподіваний звук, Ґуннар здригався, зиркаючи на двері, що вели на вулицю. В такі моменти він скидався на підлітка посеред середньовічного замку, який чекає появи закривавленого привида, що от-от кинеться на нього з-за стіни. Іверс був міцним чолов’ягою на схилі літ. Грубуватий рихлий голос, кремезний торс, м’язисті ручища на будь-кого справляли враження. Літній художник мав би сам наганяти страху. Але ні. Чоловік сіпався і ледь не підскакував, коли різкий порив вітру хльостко бив по склу, хтось із перехожих ненароком впускав на бруківку парасолю чи надто голосно кашляв.

І тоді Левко втямив, що насправді не так важливо, чи Ґуннар говорить правду. Якщо відкинути непевну легенду про Паїтіті і байки про письмена, відмести намагання переписати всесвітню історію, очевидним лишається одне — неясний та ірраціональний страх старого. У джунглях Перу з Ґуннаром Іверсом трапилося щось таке, що наповнило мозок жахом. Щось химерне й темне укоренилося в макітру шведа і відтоді не відпускає його.

Торкнувшись пальцями складеної вчетверо і захованої в кишеню пальто карти, Левко подумав, що мав він у дупі таку перспективу: їхати і дізнаватись, що то таке.

На жаль — на превеликий жаль для них обох — Семен Твардовський думав інакше.

VIII

17 березня 2012 року, 01:04 (UTC +1) Вілла Бенгта

Почистивши зуби, Левко заглянув у кімнату до Сьоми:

— Ще працюватимеш?

Годинник показував п’ять на другу ночі. Семен в одних трусах і майці примостився за столом перед відкритим ноутбуком. Ліжко ще не розстелене.

— Та так… Хочу дещо глянути, — не повертаючись, відповів росіянин.

— Як знаєш, — позіхнув Левко. — Я валю спати. Добраніч, старий!

— Добраніч, Лео, — неуважно (так і не обернувшись) буркнув Сьома.

Українець відключився через секунду після того, як розпластався на ліжку. В сусідній кімнаті ще довго горіло світло…

Години збігали, а ліжко Семена лишалось неторкнутим. Хлопець поринув у Мережу, з прискіпливістю професійного нишпорки визбируючи крупинки правдивої інформації про Паїтіті. Він почав із Вікіпедії, але тільки для того, щоб зачепитися за первинні посилання і знайти прізвища тих, хто досліджував і писав про древню твердиню (як майбутній науковець Сьома зневажав Вікіпедію, але в той же час не гребував користатися нею як відправною точкою для розшуків більш достовірної інформації). Таким чином він натрапив на «Паїтіті, Ель Дорадо й Амазонки» — книгу історика Роберто Левілльєра, записки дослідника Енріке Урбано, який шукав Паїтіті у 1970-х, нотатки священика з Лареса[51] — отця Хуана Карлоса Полентіні, недавні дослідження росіянки Вєри Тюлєнєвої, і навіть уривки з колоніальних хронік, що містили свідчення конкістадорів (зокрема священика Дієго Феліпе де Алькайя). Знання іспанської пришвидшувало пошуки.

О шостій ранку, коли Левко почав крутитись, помалу виповзаючи з трясовини сну, Сьома сидів перед комп’ютером, за ніч не склепивши очей. На