Твердиня - Максим Іванович Кідрук

— Він задихається. — Меґан заплакала.

Сатомі обійняла американку, сама ледь стримуючи сльози.

— Не зважайте, — сказав Сьома. — Все буде добре. Понесли.

Хлопці схопили Едді і задріботіли вниз по провулку до мінівена «Toyota». Девід мчав першим. Заскочивши, він миттю завів машину. Слідом за Сьомою в мікроавтобус увіпхалися Айк, Левко, Ґрем і Ленс.

XXIX

27 липня 2012 року, 20:46 (UTC – 5) Авеню Ла-Пас, Куско[83]

Клініка «Cusco Medical Assistance» розташувалась у глибині кварталу, на стрімкому боковому відгалуженні, що впиралося в авеню Ла-Пас під прямим кутом. Знайти її виявилось непросто. На карті провулок був підписаний як «Urb. El Ovalo Av. La Paz B-1», проте на ділі не знайшлося жодної таблички, що свідчила б про назву.

Сьома першим запримітив вивіску «CUSCO MEDICAL ASSISTANCE», що промайнула у світлі фар зліва від авеню Ла-Пас і трохи вище по пагорбу.

— Он вона. — Росіянин смикнув Девіда за руку. — Розвертайтесь. — А тоді повернув голову назад, зазирнувши в салон: — Як Едді?

Ґрем, який сидів найближче, тільки насупився, замість того щоб відповісти. Едді знову перестав дихати: на лице поверталась мертвотна сірість. Хай яким жахливим було хрипіння, але його відсутність виявилася ще жахливішою. Адреналін більше не діяв: хлопець помирав.

Щоб під’їхати до входу в клініку, Девід мусив піднятися по Ла-Пас і розвернутись. Втямивши це, Семен вдруге схопив перуанця за руку.

— Не треба, Девіде, спиняйтеся тут. Буде швидше, якщо ми донесемо його на руках.

Власник хостела «Samay Wasi Youth» загальмував і від’їхав назад, спинивши мінівен на перехресті. Вище на пагорбі, навпроти входу в клініку, в жовтуватих плямах світла від ліхтарів вимальовувалося три фігури: одна висока в блідо-зеленому халаті, певно, лікар, і дві нижчі у білих халатах — медсестри. Як і казав Девід, на них уже чекали.

Левко сидів найближче до виходу з авто. Щойно мінівен перестав котитися, хлопець розчахнув відсувні двері і визирнув, спішно переконуючись, що дорога вільна від машин. По тому заходився тягнути Едді: спершу обережно, а згодом, відчувши, наскільки холодно під пахвами у хлопця, і зрозумівши, що з кожною секундою шанси повернути бідолаху до життя катастрофічно зменшуються, засмикав тіло ривками, абияк — аби тільки швидше.

Українець випростався просто посеред проїжджої частини, втримуючи Едді під пахви (ноги американця лежали на бруківці), і чекав, поки з «Тойоти» виберуться інші хлопці.

— Чуваки, швидше! — не стримався Левко. — Він… такий холодний.

Мовчазні й нахмурені, постискавши губи до білого, хлопці висипали на авеню. Ґрем і Ленс вхопили Едді за ноги. Айк метнувся на зустрічну смугу спиняти кілька автомобілів, що їхали з півночі від avenida Peru у напрямку El Ovalo, даючи змогу товаришам безперешкодно перенести Едді на протилежний бік. Левко, Ґрем і Ленс потягли непритомного американця через авеню Ла-Пас і далі вгору по схилу до клініки. Девід із Семеном трюхикали поруч.

Левко втримував Едді попід руки, а отже, йому доводилося задкувати. Він не бачив, куди йде, що сповільнювало просування, зате перед його очима лишалась яскраво освітлена ділянка авеню Ла-Пас, де Девід покинув свій мінівен. Пирхаючи від натуги, Левко відзначив, що відразу за їхньою «Тойотою» стоїть іще одне авто. Він не міг не звернути на нього уваги. Здаючи назад, Девід Ренцо підпер під самісінький бампер раритетне чорне купе з тих часів, коли літр бензину коштував удвічі дешевше за літр «кока-коли». То був «Dodge Challenger» 1971 року випуску (про рік випуску Левко, звісно, не знав, зате модель вгадав миттєво — той «додж» був однією з найкращих машин за всю історію американського автопрому).

Ламати голову над тим, звідкіля на покручених вулицях перуанського Куско взявся рідкісний «Dodge Challenger» практично в ідеальному стані, не було часу. Левко вирішив, що помізкує над цим, щойно Едді передадуть лікарям. Проте хлопець продовжував задкувати, а тому хоч-не-хоч витріщався на видовжений автомобіль. Він бачив, як на перехресті завулку, де стояла клініка, і авеню Ла-Пас з’явився чоловік у короткій (до пояса) шкірянці, чорних джинсах і рудих ковбойських півчобітках з бичачої шкіри. Чоловік покрутив головою в різні боки і став швидко переходити вулицю, прямуючи до «доджа».

«Власник?» — устиг подумати Левко, після чого замлів.

До входу в клініку лишалося метрів десять, високий лікар уже спускався їм назустріч, а українець закляк, наче паралізований. Зовсім цього не очікуючи, Ґрем і Ленс зробили ще по двійко кроків кожен, внаслідок чого бідолаха Едді провис, торкнувшись хребтом тротуару.

— Ворушись! — зашипів Ленс на українця.

Усі троє важко дихали (підйом був типовим для провулків у Куско — градусів під тридцять), а Левко не рухався. Якщо автомобіль він іще міг проігнорувати, то від чоловіка, який прямував до «Доджа», не здатен був відірвати погляду. Незнайомець саме дістався спортивного купе, витяг ключі і відімкнув тонкі елегантні дверцята. На секунду він затримався, невдоволено поглянувши на мінівен «Тойота», чий задній бампер застиг сантиметрів за п’ять від гострого капота «Додж Челенджера». По тому повернув голову ліворуч, встромивши погляд у юнаків, які тягли по схилу непритомного товариша (в цей момент, незважаючи на те що перед очима повзали сріблясті іскорки, Левко перестав дихати — йому просто перетяло подих). Чоловік, не зауваживши у хлопцях нічого цікавого, опустився за кермо, завів купе і став вирулювати на авеню, огинаючи «Тойоту».

Левку цього було достатньо. Попри потьмяніле світло вуличних ліхтарів українець роздивився, що незнайомець мав важку шевелюру й акуратно розчесану бороду, що товстим шаром наповзала на підгорля. Такої бороди не могло бути в жодного перуанця.

І ще він був рудим.

Таким рудим, що здавалося, начебто світло ліхтарів наливалося червоним, огинаючи його голову.

— Чого став?! — верескнув Айк, бризкаючи слиною в обличчя Левка.

Помітивши осклянілі очі, американці і собі повернули голови, намагаючись відшукати точку, до якої примерз погляд Левка, але не побачили нічого незвичайного. Нічого, що було б підозрілим для них.

— Лео, що там таке? — торсонув товариша Семен.

— Хе-е… — Левко нарешті видихнув і схаменувся, згадавши про Едді. — Бляха… — Через нього згаяли кілька дорогоцінних секунд. — Я в нормі. Тягнімо далі. — І взявся з подвійно силою волокти непритомного американця.

У цей час до групи підійшов лікар. Високий, як на перуанця, в міру огрядний чоловік середнього віку. Зліва на грудях до халату була приколота табличка. Левко встиг прочитати: «Dr. Renan Vargas».

— Коротко: що з ним трапилося? — спитав доктор.