Два денних рейси - Ростислав Феодосійович Самбук
— І все ж шукати доведеться, — перервав цей монолог Дробаха. — Літак через півгодини, і мене вже повідомили, що місця є…
Івано-Франківськ — гарне, зелене місто. І вулиця, на якій мешкав Гітіаров, чиста, обсаджена каштанами.
Великий дев’ятиповерховий будинок. Третій поверх. На міцних дубових дверях мідна табличка: “Доцент Гітіаров І.С”.
Клацнув замок, на порозі стояла дівчина років дванадцяти.
— Іван Семенович дома?
— Тату, тебе! — покликала дівчина й привітно запросила: — Заходьте, прошу вас.
Доцент медичного інституту Іван Семенович Гітіаров, не старий, але вже майже облисілий чоловік, вийшов до вітальні. Дізнавшись, з ким має справу, запросив гостей сісти.
— Чим можу? — запитав.
Почав Дробаха:
— Двадцятого липня, коли ми не помиляємось, ви летіли з Києва в Івано-Франківськ? Через Львів?
— Був такий факт у моїй біографії.
— Можливо, ви допоможете нам в одній делікатній справі. Доводиться розшукувати людину, котра, за деякими даними, летіла разом з вами з Києва. Сергію Антоновичу, покажіть, будь ласка, фотографії.
Гітіаров з цікавістю потягнувся до знімків. Перебрав, уважно вглядаючись у кожне обличчя.
— Ні, не впізнаю нікого.
— А з торговельними працівниками міста ви знайомі? — запитав Дробаха.
— Аякже, ось у нашому будинку магазин: продавців знаю, директора.
— Ми, Іване Семеновичу, не про них. З керівних, так би мовити кадрів?
— На жаль, ні.
— Шкода, а в літаку, можливо, був один з них.
Гітіаров розвів руками. Раптом наморщив чоло, наче щось пригадуючи.
— Стривайте, стривайте… А ви в Петрова були?
— Якого Петрова?
— Івана Омеляновича. Мого колеги по інституту. Він же всіх у місті знає. Чекайте, і з кимось вітався в літаку. Зараз ми це з’ясуємо.
Гітіаров закрутив телефонний диск.
— Іване? Пам’ятаєш, коли ми повертались з Києва, ти вітався в літаку з якимсь чолов’ягою… При посадці у Жулянах… Пригадуєш? Хто це був? Директор нашої бази? Кажеш, Загорулько… Це точно? І меблі через нього діставав? Дякую.
— Адреса Петрова? — запитав Дробаха.
“Жигулі” різко загальмували біля будинку. Смеркалося. Сидір Семенович зайшов до передпокою, дістав валізу, кинув у неї новий костюм, білизну.
— Знову від’їжджаєте? — поцікавилась Люба. — Може, щось потрібно, то скажіть, я в кіно збираюсь.
— Іди, нічого не треба. Мене довго не буде, у письмовому столі візьмеш гроші. Ігор повернеться з Євпаторії, відправиш до своєї матері на село. Все.
Відіславши дівчину, взяв лопату й пішов до сарая. Розкидав купу різного мотлоху в кутку, копнув кілька разів, витяг металеву скриньку. Визирнув з сарая і, впевнившись, що навколо нікого нема, переніс скриньку до будинку.
У передпокої відкинув залізну кришку, помилувався райдужним блиском діамантів, помацав золоті кружальця монет, замкнув, двічі повернувши ключ, заховав скриньку на дно валізи. Зняв з вішалки нове пальто, прослизнув до машини. Валізу поклав поруч себе на переднє сидіння.
“Тепер шукайте мене”, — посміхнувшись, вивів “Жигулі” на вулицю. Нараз згадав про коробочку в шафі. Вилаявся: все ж останні події вплинули на нього. “Ні, цього я нікому не подарую. Ще є час…” Повернувся додому, не світячи, пройшов до спальні. Навпомацки витягнув коробочку з грішми, насунув капелюха на лоб, прислухався. Хтось їде…
Справді, якась машина завертала у провулок: фари освітили будинок навпроти. Хто ж це? Сюди, та іде так пізно, майже ніхто не їздить. Може, Ступак?
Машина зупинилась за кілька десятків метрів. Чорні тіні рушили до хвіртки.
Загорулько кинувся до передпокою, клацнув замком і через веранду спустився на подвір’я. Секунду постояв, виглядаючи з-за дерева. Так і є, хтось пройшов садом — і там відрізано шлях. Уже грюкають у двері. Обережно, тулячись до стіни, заліз по драбині на курник, перекинув обважніле тіло через паркан до сусідньої садиби. Тепер перебігти двір, а далі сад, ще паркан…
Біг, поки хтось не збив його сильним ударом. Покотився в канаву, боляче вдарившись, і ледь не втратив свідомість від жаху.
Коли Загорулька вивели після першого допиту, Хаблак дав волю своїм почуттям:
— Який фрукт! Просто нах-хаба! Отак дурити всіх мало не двадцять років! Але ж, певно, весь час жив у страсі божому.
— Що ж далі? — зітхнув Устимчик.
— Проведемо попереднє слідство й додому, — пояснив Дробаха. — Заходьте, будь ласка, — запросив лейтенанта, що зазирнув у двері.
— Капітана Хаблака просить начальник управління, — повідомив той.
— Гляньте-но, капітане, — високий молодий полковник підсунув Хаблакові дві фотографії, — як це вам подобається?
Знімки були погані, проте Хаблак одразу впізнав Устимчика в ліжку поруч з якоюсь напівоголеною дівчиною.
— Не подобається, — просто відповів Хаблак. — Мені чомусь завжди здавалось, що він дуже легко ставиться до цього. А втім, я ж не знаю, хто це з ним. І чому це фото у вас?
— В тому-то й заковика. Знімок зроблено з плівки, знайденої в машині Загорулька, а ця, — тицьнув пальцем у фото, — львівська коханка злочинця. Та, про яку ми вам казали, Віта.
— Не може бути!
— Я й сам спочатку не повірив. Та факт.
— Ну й падлюка! Невже міг?..
— Виходить, міг. Я вже подзвонив у Київ полковнику Каштанову. Він вилітає першим літаком. Наказав відсторонити лейтенанта Устимчика від роботи й нікуди не випускати до його прибуття.
— Зрозуміло.
— Якщо зрозуміло, виконуйте наказ. У деталях розберемося, коли прибуде Каштанов.
Хаблак вийшов з кабінету і, побачивши в приймальні графин, вихилив повну склянку води. Постояв кілька секунд оговтуючись.
Як глянути в очі людині, якій звик довіряти в усьому і котра зрадила? Думав, він просто легковажний, а виявилось… Підла, дрібна натура.
Хаблак повільно