Два денних рейси - Ростислав Феодосійович Самбук

— Це — твоє право. Але жоден прокурор не винесе постанови про арешт.

— Що — прокурор! Головне, вмовити Дробаху, а він уже організує постанову. Побічних доказів для цього вистачить. А під час слідства зібрати інші…

— А коли Загуменний не винен? Про це ти подумав?

— Не винен, не винен… Різних слів нахапалися й жонглюєте; людяність, чуйність… У дитячому садку тобі працювати, а не в карному розшуку! — зло дорікнув Устимчик, різко повернувся й швидко попрямував площею навпростець.

Ішов і думав: зв’язала ж його доля з такою розмазнею. Скільки вже розплутують цю кляту справу. Хаблакові добре: в фаворі в начальства, а як йому? Підтвердилась би його версія — і він на коні. Виявився передбачливішим за такого навіть зубра, як Дробаха! Відразу ще зірочку на погони, а може, й підвищення по роботі. Біс з ним, з цим Загуменним. Вбивця — і все. Які ще докази потрібні: заманив жінку, до якої залицявся, згвалтував — і кінці в воду. Ясно, як божий день. І для начальства добре: ще одну справу закрито.

А Хаблак сів на лавку в сквері. Згадав, як любовно тримав Загуменний томик Шевченка, як схвильовано бринів його голос.

Ні, така людина не може вбити!

Зітхнув, підвівся. Трохи постояв і попрямував до телефонної будки. Марина вже сердиться. Що ж поробиш, йому також не солодко.

Полковник Каштанов зайшов до Хаблакової кімнати. Витягнув з кишені кілька листів, акуратно розклав на столі. Підкликав Хаблака та Устимчика.

— Почитайте-но, — сказав просто, — скаржаться на вас і, мені здається, справедливо.

Листи надійшли від чоловіка вбитої. Сидір Семенович Загорулько скаржився на неприпустиму інертність працівників міліції, які ще й досі не знайшли винуватця злочину на дніпрових схилах.

“Ясно, — писав, — життя моїй дружині вже не повернете, але ж убивця досі на волі. І хто гарантований від того, що він знову не знайде собі жертву?”

Устимчик, прочитавши ці рядки, нервово смикнув комір сорочки, нахилився до Каштанова.

— Слушно скаржиться, товаришу полковник, — мовив, — а ми тут у гуманність із злочинцем граємось. Я вже доповідав вам…

— Я чув вашу думку, — обірвав його Каштанов. — А тепер хочу вислухати капітана.

Хаблак детально виклав свої міркування. Полковник сидів, наче й не чув їх, втупивши погляд у якусь цятку на стіні.

— У вас усе? — запитав і, одержавши стверджувальну відповідь, сказав: — Я ціную вашу наполегливість, лейтенанте Устимчик. Але ж упертість не завжди на користь справі. Арештувати Загуменного не маємо права. Дивіться за ним. Може, зрештою, ми й помиляємось, та поки що підстав для звинувачення його нема.

Каштанов пішов, і в кімнаті запала тиша. Устимчик сидів червоний як рак і посміхався вимушено. Відкрито не погодитись з полковником не наважувався, але всім своїм виглядом підкреслював — дотримується попередньої точки зору.

Прийшов Дробаха. Побачивши сумні обличчя Хаблака та Устимчика, запитав:

— Здається, нічого нового?

— Як нічого? — похмуро зиркнув на нього Устимчик. — Скаржаться на нас. Загорулько з Івано-Франківська листи пише.

— Нехай пише.

— Вам байдуже, а з нас Каштанов вимагає…

— Начальство для того й створене, щоб вимагати. Дайте почитати, що той Загорулько пише. — Читав довго, принаймні довго тримав листа у витягнутій руці, нарешті поклав і зітхнув скрушно: — Йому писати, нам шукати.

— А знаєте, — раптом сказав Хаблак, — у мене нема жодних думок. Не знаю, що ж нам робити далі, як іти й куди… — Чесно кажучи, він зовсім не хотів підкреслювати свою безпорадність, але це була правда: запитай його зараз колеги, що ж робити, знизав би лише плечима — безвихідь.

— Для чого ж так безнадійно? — буркнув Дробаха. — Становище складне, але не такий уже страшний чорт, як його малюють.

— Може, — посміхнувся Устимчик, — ви нам тоді підкинете чергову версію?

— Підкидати я нічого не збираюсь, — Дробаха удав, що не вловив підтексту репліки, — а подумати доведеться.

Хаблак підсунув до себе справу, знов почав переглядати її, вчитуючись у знайомі до дрібниць папірці.

Листи вбитої, протоколи допитів, акти експертиз, фотографії…

Скільки часу, енергії витрачено на розшук злочинців, які тільки можливості не використовувалися, що тільки не перевірялося — все це залишило слід у звичайній канцелярській папці.

Ось і телеграма, надіслана Галиною Петрівною з Києва до Івано-Франківська. До речі, чому в неї виникла нагальна потреба поїхати до Черкас?

Так і не знайшовши відповіді на це запитання, Хаблак уже хотів перегорнути цей клаптик паперу — один з багатьох у папці, — як його руку накрив долонею Дробаха.

— Хвилиночку, Сергію Антоновичу, — сказав докірливо, — ми так досі й не спромоглися поцікавитися оригіналом телеграми. А зробити це слід було хоча б заради форми.

Хаблак подивився на Дробаху невидячим поглядом. Раптом пожвавішав.

— А це ідея! — стукнув себе по чолу. — І як це ми не додумалися?

Через годину оригінал телеграми принесли до карного розшуку.

— Ну-ну, — кивнув головою Дробаха, лише глянувши на папірець. — Заковика!

Текст телеграми було написано мало не друкованими літерами.

— Виходить, — почав Устимчик, — писала не Загорулько. Їй почерк змінювати ні до чого. Маємо її листи з Євпаторії. Почерк не Галини Петрівни.

— І криється тут розгадка нашої справи! — схвильовано мовив Хаблак.

— До розгадки ще ой скільки! — зупинив його Дробаха. — А хто ж писав?

Слідчий присунув до себе оригінал телеграми, довго вдивлявся у трохи скошені вліво літери. Де він бачив таку ж закарлюку на “х”? І дивна манера писати “д” — літера вгорі гостра, як піка.

Дробаха заплющив очі пригадуючи. Він бачив цей почерк зовсім недавно. Але ж де?

— Дай-но мені листи Загорулька, — раптом попросив Хаблака. І те, що бездоганно ввічливий Дробаха