Два денних рейси - Ростислав Феодосійович Самбук
— І нікуди не виходили? Ні з ким не зустрічалися?
— Ні. Але для чого все це вам?
— А може, кинемо придурюватись? — запитав Устимчик. — Може, все ж говоритимемо правду?
Загуменний здивовано звів брови:
— Які у вас є підстави брати під сумнів правдивість моїх слів?
Хаблак поклав перед Загуменним фотографію, зроблену на місці злочину.
— Впізнаєте?
Загуменний взяв фото, уважно роздивився, відклав.
— По-моєму, ця фотографія повинна більше цікавити вас, — сказав спокійно. — Це ж по вашій лінії.
— По вашій також! — посміхнувся Устимчик.
— Жартуєте… Я криміналістикою ніколи не займався.
— І гвалтуванням також?
— Я попрошу вас!..
— І я попрошу… То ви категорично твердите, що не знаєте цієї жінки?
— Дозвольте… — Загуменний ще раз узяв фото, уважно роздивився. Раптом обличчя його скривилося, пальці затремтіли, випустивши знімок. — Не може бути… Галина Петрівна? Вона?
Хаблак кивнув. Дробаха уважно стежив за кожним рухом Загуменного. Устимчик дивився на нього переможним поглядом.
— Ви останній із знайомих Загорулько, — сказав Устимчик, — які бачили її живою. Вона писала чоловікові, що ви залицялись до неї. Того ж дня, коли ви разом повернулися з Євпаторії, Галину Петрівну згвалтували й вбили на дніпрових схилах. Чому б вона пішла туди сама? Певно, туди завели її ви. Чим можете довести, що ви — не вбивця?
Загуменний згорбився.
— Я любив її, — сказав якось стомлено. — Я любив її по-справжньому.
— І ви вважаєте це за доказ? — В тоні Устимчика звучала іронія. — І погрожували вбити?
— Я? Погрожував?
— Згадайте розмову в Євпаторії. На вулиці, після кіно…
— Звідки знаєте?
— Ми ще й не те знаємо.
Загуменний одразу якось знітився.
— Я любив її! А ці слова якось вирвались…
— Ну, ну… — похитав головою Устимчик.
— Як бачите, — сказав Дробаха, — поки що все проти вас. Згадайте, хто вас бачив двадцятого липня між десятою і п’ятою годинами дня. Особливо між першою і третьою.
— Я ж вам казав, що був дома.
— Тоді, — констатував Дробаха, — ми мусимо зробити у вас обшук. Зараз я візьму в прокурора постанову. Повинні вчинити так, бо факти проти вас.
Загуменний займав однокімнатну квартиру на Першотравневому масиві. Обстановка його кімнати була спартанською: вузьке залізне ліжко з тонким матрацом, великий стіл, дешева шафа для одягу. І всюди, де тільки можна було покласти, книги. На столі й підвіконні, на шафі й у величезних, під стелю, стелажах. Новенькі, у яскравих, з блискучим золотом палітурках, і пошарпані, з пожовклими від часу сторінками; великі й такі, що вміщалися на долоні; романи всесвітньовідомих письменників і таких, чиї прізвища Хаблак зустрічав уперше; вірші, філософські трактати, наукові збірки, підручники…
Поки оперативники робили обшук, Хаблак машинально знімав з полиць стелажів то одну книгу, то іншу, гортав, вихоплюючи окремі слова чи думки, задивлявся на майстерно зроблені старовинні гравюри, з ніжністю гладив товсті, немов картонні, сторінки давніх видань. Піймавши на собі глузливий погляд Устимчика, що зосереджено переглядав вміст шухляд стола, схаменувся й почав допомагати товаришам. Та скоро його увагу привернула невеличка, скромно видана книжечка. Відкрив випадково десь на середині, в око впали рядки:
Який пройшли важкий і довгий шлях з тобою вдвох ми по життя долині. Нехай не в’януть очі твої сині, не блякнуть, наче айстри у вітрах.Хтось жарко дихнув Хаблакові у щоку, простягнув руку й взяв у нього томик.
— Чудовий поет Сосюра! — сказав Загуменний, любовно гортаючи книжку. — А зараз я покажу вам таку річ!..
Забувши, певно, для чого в нього в кімнаті ці люди, для чого стоять біля дверей двірник і сусідка, він приставив до стелажа драбинку й миттю піднявся під стелю. Відсунув скло, яке закривало єдину секцію стелажа, обережно витяг книгу.
— Ви знаєте, що це таке? Звичайно, ви не знаєте, 1, можливо, це вас не цікавить, але цю книгу ви можете побачити лише у великих бібліотеках, але й то як дорогоцінність. Я дам вам потримати її. — Загуменний спустився, подав капітанові книгу. — Тільки обережно, прошу вас. Не кожному випаде доторкнутися до такого чуда. Друге видання “Кобзаря”.
Він схилився разом з Хаблаком над книжкою з потертими від довгого читання сторінками. Пальці Загуменного, коли він обережно, ледь-ледь торкався паперу, тремтіли.
Хаблак згадав: точно так тремтіли вони під час допиту. Тоді він подумав, що Загуменний боїться, нервує і це тремтіння виказує його. Але ж зараз він, безперечно, ні про що не думає, крім книжки, забув, з ким розмовляє. Нараз, либонь, згадав, бо обережно, але рішуче забрав у Хаблака томик і пішов до вікна. Став спиною до кімнати, схилившись над книжкою. Так і простояв до кінця обшуку.
Оперативники не знайшли нічого, що б компрометувало Загуменного. Хаблак відпустив понятих і, не звертаючи уваги на відчайдушні знаки, що робив йому Устимчик, звернувся до Загуменного:
— Просимо пробачення, Валерію Павловичу, та ви нас мусите зрозуміти. В кожного своя робота. Єдине, чого зараз ми вимагаємо від вас, — підписати цього папірця.
Загуменний засвітив настільну лампу, швидко прочитав.
— Не можу сказати, що роблю це з задоволенням, — пробуркотів, — та не маю іншого виходу. — Взяв кулькову ручку й розмашисто розписався. — Я правильно зрозумів зміст документа: підписка про невиїзд?
— Так. Ми вас викличемо в разі потреби. До побачення. — Пропустивши вперед Устимчика, Хаблак вийшов з кімнати.
— Що ти зробив? — запитав Федір, як тільки вони опинились на вулиці. — Це ж чортзна-що: залишити вбивцю на волі!
— А чому ти гадаєш, що він — злочинець? Де докази?
— Про які