Молодий місяць - Стефані Маєр
Я не підійшла ближче. Не хотіла дивитися в порожні вікна. Я не була впевнена, що саме побачити буде найважче. Порожні кімнати, голі стіни — це, безумовно, боляче. Як на похороні моєї бабусі, коли мама наполягла, щоб я залишилася вдома. Вона сказала, що хоче, аби я запам’ятала бабусю такою, якою вона була за життя.
Чи побачити, що нічого не змінилося? Всі меблі на своїх місцях, ті самі картини на стінах, а найгірше — рояль на невеличкому підвищенні? Це тільки б підсилило відчуття порожнечі, адже колишні пожильці забрали з собою все те, що вдихало життя в цей будинок. А в домі, що лишився занедбаним і забутим, уже не було життя.
Так, як і в мені.
Я миттю розвернулася спиною до тієї порожнечі й поспішила до пікапа. Я майже бігла. Мені хотілося негайно забратися звідти і повернутися в людський світ. Я почувалася спустошеною і більш за все хотіла побачити Джейкоба. Можливо, я розвинула ще одну хворобу — патологічну необхідність у спілкуванні, яка прийшла на зміну заціпенінню. Та мені було байдуже. Я гнала пікап із такою швидкістю, на яку тільки він був спроможний, намагаючись ні про що не думати.
Джейкоб чекав на мене. Побачивши його, я розслабилася, і мені стало легше дихати.
— Привіт, Белло! — гукнув він. Я усміхнулася з полегкістю.
— Привіт, Джейкобе. У вікні з’явилася голова Біллі, і я помахала йому.
— Що ж, до роботи, — сказав Джейкоб тихим, але завзятим голосом.
Я насилу всміхнулася.
— Серйозно? А я й справді ще не набридла тобі? — поцікавилася я. Він, мабуть, уже почав себе запитувати, настільки відчайдушно я прагну компанії.
Джейкоб обійшов будинок і рушив до гаража.
— Ні. Поки що ні.
— Будь ласка, дай мені знати, коли моя присутність почне тебе нервувати. Я не хочу завдавати тобі незручностей.
— Гаразд, — засміявся він хрипко. — Раптом що — я не мовчатиму.
Зайшовши в гараж, я побачила, що червоний мотоцикл зібрано. З купи металобрухту він перетворився на нормальний мотоцикл.
— Джейку, ти просто диво! — вигукнула я. Він знову засміявся.
— Нові проекти завжди поглинають всю мою увагу. Я стаю одержимим, — знизав він плечима. — Та якби в мене було трохи здорового глузду, я б ремонтував мотоцикли повільніше.
— Чому?
Він опустив погляд долі й мовчав так довго, ніби не чув запитання. Нарешті він запитав:
— Белло, а якби я сказав, що не можу відремонтувати ці мотоцикли? Що тоді?
Я також не відповіла одразу, і він поглянув на мене, намагаючись роздивитися вираз мого обличчя.
— Я б сказала… шкода, звісно, та я впевнена, що ми б змогли зайнятися чимось іншим. Ну, хоча б виконували домашні завдання разом.
Джейкоб усміхнувся, і його плечі розслабилися. Він сів поряд із мотоциклом і взяв гайковий ключ.
— Значить, ти й надалі приїжджатимеш до мене, коли я завершу роботу над мотоциклами?
— От до чого ти ведеш? — я похитала головою. — Гадаю, я й надалі користуватимуся твоїми неоціненними здібностями. Я приїжджатиму сюди доти, доки ти дозволятимеш мені.
— Сподіваєшся знову побачити Квіла? — піддражнив він мене.
— Ти мене розкусив. Він засміявся.
— Тобі справді подобається збувати свій вільний час зі мною? — запитав він здивовано.
— Дуже, дуже подобається. І я доведу це. Завтра я працюю, але в середу ми обов’язково займемося чимсь, що не стосується мотоциклів.
— А чим саме?
— Навіть не уявляю. Ми можемо поїхати до мене, тож тобі не доведеться виявляти своє завзяття. Ти зможеш взяти свої домашні завдання. Тобі треба підтягнутися в навчанні, і я з радістю допоможу тобі в цьому.
— Так, домашнє завдання — це непогана ідея, — він скорчив гримасу, і я уявила, скільки домашніх завдань він не виконав, щоб провести час зі мною.
— Ага, — погодилася я. — Нам хоч зрідка слід бути відповідальними, тому що Біллі та Чарлі не зможуть завжди заплющувати на це очі, — я зробила жест, який підкреслював нас як єдине ціле. Джейкобу це сподобалося — він аж засяяв.
— Отже, домашні завдання раз на тиждень? — запропонував він.
— Може, краще двічі на тиждень, — сказала я, зважуючи відповідальність, яку щойно взяла на себе.
Він награно тяжко зітхнув і потягнувся до паперового пакета. Витягнув звідти дві бляшанки содової, відкрив одну і простягнув мені. Потім відкрив другу й урочисто її підняв.
— За відповідальність, — проголосив він тост. — Двічі на тиждень.
— І безрозсудність у всі інші дні, — наголосила я.
Він усміхнувся, і наші бляшанки зустрілися високо в повітрі, весело задзеленчавши.
Я повернулася додому пізніше, ніж планувала, і не діждавшись мене, Чарлі замовив піцу. Він навіть не дозволив мені вибачитися.
— Навіть не хочу нічого чути, — запевнив він мене. — В будь-якому разі ти заслужила на відпочинок від домашніх справ.
Я знала, що він заспокоївся і радіє з того, що я поводжуся як нормальна людина, і не збирається нічого псувати.
Перш ніж узятися до домашнього завдання, я перевірила електронну пошту. Там був довгий лист від Рене. Вона розпитувала мене подробиці з попереднього листа, тож я відіслала їй детальний опис іще одного дня. Я розповіла про все, окрім мотоциклів. Навіть легковажна Рене почне хвилюватися, дізнавшись про таке.
Вівторок у школі приніс свої радощі й розчарування. Анжела та Майк, здається, ладні були вітати мене з розкритими обіймами, заплющивши очі на мою поведінку протягом останніх кількох місяців. Джес була стійкіша. Мені стало цікаво, може, їй потрібне письмове вибачення за той інцидент у Порт-Анджелесі?
На роботі Майк був жвавий і торохкотів без угаву. Здається, він хотів сказати за один вечір усе, що назбиралося за семестр. Слова лилися з нього потоком. Я помітила, що можу усміхатися й навіть сміятися поряд із ним, хоча й не так невимушено, як із Джейкобом. До певного моменту все йшло нормально.
Поки я знімала робочий жилет й ховала його під прилавок, Майк зачинив двері й повісив табличку.
— Сьогодні було весело, — сказав Майк щасливо.
— Так, — погодилась я, хоча я б не відмовилася провести цей вечір у гаражі.
— Жаль, що минулого тижня ти так рано втекла з кіно. Я була трохи спантеличена таким поворотом у розмові й знизала плечима.
— Мабуть, я справжня боягузка.
— Гадаю, тобі варто було піти на якийсь інший фільм, який тобі справді би подобався, — пояснив він.
— А, —
