Сьогодні тане сніг - Христина Лі Герман

   Руку його хапаю, а іншою за шию, щоб показати наскільки я певна. Він пальцями ту впевненість розтирає між трусиками і шкірою ніжною, а я звиваюся і глибше руку штовхаю, бо жалить. Глибоко жалить забута насолода, коли між пелюстками пальці чоловічі, а тоді в мені. Різко, але ніжно, глибоко, але недостатньо, Максим знаходить темп і шепоче, а я зриваю бісову пряжку на його штанях: “Твій демон дивиться на нас. Він вже повнолітній?” Щасливий сміх зривається з губ, а тоді тоне у глибокому цілунку. Ним скорочує плоть, ним тіло спалахує, поки стискаю пальці лоном, вигинаюся і схлипую за поштовхом кожним, а Максим й не дихає, лише стукає серце у серце. 

   Один удар — один солодкий поштовх. 

   Я розтікаюся пальцями, міцніше руку жилаву стискаю, стегна зводжу, а Максим ще глибше, щоб здригалася від тонких жалячих спазмів, поки за потилицю тримає, рукою у волоссі, у обіймах, на його руках.

   — Не така вже й дівчинка маленька… — голосом до рота, а руками підхоплює і несе. 

    Огортаю ногами його стан і насолоджуюся твердістю м’язів сталевих, їх пружністю і ароматом. Обличчя в маківку жорсткого волосся зариваю, дихання вирівнюю з усвідомленням, що щойно оргазмом прошита, згадую, як це… бути чиєюсь, віддаватися, звиватися від знемоги і тонути в мужчині. 

    Навіть такою… Навіть коли спиною на ліжку і чекаю кінця казки серед світанкового лісу. 

   Серце на мить стискається, а може й спиняється. Плаття десь падає, як тиша у подихах важких між нами. Вона, зненацька, пальцями його, як струмом по шкірі, коли шрамів на животі торкається. Подушечками тремтячими по них, а я вперше небо молю, щоб бачити. 

   Хоч на мить. На секунду, покажи, клятий Боже, як світ сіріє, так яскравий дотиками щойно, у очах зрячих і коханих для незрячої. Молю, нехай помру, коли втече, та дай побачити хоч раз очей тих блиск, який уже в мені, хоча не знатиму його ніколи. 

   Не чую слів своїх. Їх губить в горлі поцілунок Максима. Та не до губ, з яких схлип зриває, а до шрамів, що гоїть вустами. За ними й за подихом чоловічим лине мороз пекучий до кісток шкірою, крізь неї і глибоко так, що у волоссі жорсткому руки гублю. Себе гублю, коли язиком над лобком проводить, а руками з ніг білизну, вже мокру нами, стягує. 

   Наскрізь мокру, як я. 

   Як вуста його безжальні, які хочу в собі, у своєму лоні ротом і язиком. Можливо кажу це, а можливо шепочу крізь марення хворі, крізь мрії, що дійсністю стають негайно. Максим клітор гаряче накриває, зубами пестить, а тоді глибоко засмоктує. Шкіру ніжну втягує до пекучих сиріт на стегнах, до слини, що горлом повзе, поки лиже, смокче, втримує за ноги, не відпускає, а я німію, звиваюся, стогонами груди рву і дугою над ліжком вигинаюся в судомах солодких. З ними пальцями за пасма його короткі тягну. Між ноги, ближче, міцніше, і колінами стискаю шию кремезну, аби не зупинився. Нігтями у плече кам’яне встромляю, у шкіру, на видиху, за яким не ковтнути повітря, і навіть темрява пливе. 

    Максим злизує не смак мій, а мене. 

   Від основи, вздовж шкіри, між пелюсток, терпким подихом, хрипом по шкірі його постать гаряча у темряві виростає. Теплом огортає. Запахом густим наді мною. Диханням нашим над обличчям, поки горю і здригаюся. Губи кусаю, а насолода ногами гуляє і клітор стискає, як Максим у роті, поки соки мої п’є, смокче, вбирає, раз за разом, до німоти у ногах, до ломоти у колінах, до лихоманки, з якою нарешті кінчаю, а він не дає отямитися. До себе тягне і подихом рвучким у рот, як поштовхом плоті різким. З ним губиться зойк мій у цілунку глибокому. З ним здавлюю член у собі, здавлюю і захлинаюся повнотою, пульсом плоті твердої і гарячої, поки втримує за потилицю, а в губи диханням, смаком моїм по мені, по шиї вологою. Слизько, палко, як всередині, як в мені так і зовні, ароматом між нами, який долинає за кожним ударом шкіри об шкіру. 

   Допоки все суцільним не стає, безперервним рухом наших тіл, у звуках палких і п’янких, вологих мною і ним. 

   Ним, бо не втік. 

   Він тут. В мені. 

   Кремезним теплом до подушок притискає. Бачу все. Його руками, його вустами, ним. І очі ті бачу, що мрією сліпої стали, коли сосок засмоктує, долонею всією півкулю стискає, а пальцями іншої в сідниці. У шкіру, і з силою, як в мені, розтягує половини, щоб глибше, гостріше, щоб його хрипке в моє дзвінке, на видиху насолоди, з іменем його… у імені моєму. 

   — Софія… 

   — Максим…