Заміж у покарання - Марія Акулова

Нез'ясовне для мене захоплення у погляді брата гасне, міняється спочатку на сором, потім він згадує, що я перед ним завинила, навіть підборіддя брата смикається, потім просто хмуриться. Мені здається, просить без слів: «Айко, не дури», а мені ще більше хочеться дурити.

Слідом за братом у хол виходить мама. Теж помічає мене. Теж реагує яскраво. Я викликаю у своїх рідних цілий спектр емоцій, тільки це не тішить.

Тато маже поглядом, довго не затримуючись.

А в очах Салманова я знову запалюю смішинки. Чудернацька, так, пане прокуроре? Ваше майбутнє звірятко. Але скоріше ні.

Він швидко проїжджається по мені поглядом, як у той день, коли потрапив до нашого будинку вперше. Зупиняється на обличчі та не поспішає розривати зоровий контакт.

Так у нас теж не заведено, але моїх це чомусь не бентежить.

– Доброго вечора, Айлін-ханим. Голова відпустила?

Він запитує не формально. Чекає на відповідь, піднявши брову. А я ледве стримуюсь, щоб не виплюнути шпильку. Хочу, але навіщо? Отримаю скандал, а на результат це не вплине.

Вирішаю бути мудрішою. Та й Митя сказав просто чекати.

Розвертаюсь, хапаюся за перила вже іншою рукою, щоб точно не впасти. Розпливаюся в посмішці і трохи присідаю.

Піднявшись, дивлюся на Айдара так само з посмішкою. Мені здається, він знає, що я його люто ненавиджу, але це його не засмучує.

Батько напружений, Бекір похмурий, мама розхвилювалася, а я здригаю підборіддя і відповідаю:

– Не відпустила, але зовсім не спуститись я теж не могла.

Брови Айдара злітають ще вище. Мене ще дужче дратує в ньому все. Надто ідеальний зовні, всередині… Чорний-чорний. Хороший би себе так не повів.

– Дякую, що вшанували. Вас навіть мигцем дуже приємно бачити.

Хочеться пирхнути і закотити очі. У своєму кабінеті він звертався до мене на ти. І говорити собі дозволяв куди гостріше. А тут… Ідеальний наречений. Не вірю.

– Ви вже йдете?

– Айко... – Мама обриває тихо, а Салманов розпливається в посмішці. Потішила вас, так? Шкода. Не хотіла.

– Так, Айлін-ханим. Робота. Але я ще прийду.

– Дуже рада… Чути. – Очима відповідаю куди чесніше: а ще сильніше зрадію, якщо ви згинете в вогненній геєнні.

Зводжу брови на переніссі, а Салманов усміхається ширше. Ми зовсім не збігаємось. Йому приносять задоволення хвилини мого страждання.

– А подарунок приймете?

Він питає несподівано, я навіть гублюся. Відкриваю рота, закриваю, дивлюся на маму і злюся на себе за це.

Вона киває, а я почуваюся дурною, безпорадною та безправною.

Айдар тягнеться до внутрішньої кишені сьогодні чорного піджака, дістає звідти довгастий ювелірний чохол. Робить крок до мене і простягає.

У мене до щок приливає жар. Соромно за те, що червонію. Я не меркантильна, але погляд примагнічується до «подарунку». Цікавість шкалить. Мозок кричить, що треба відмовитись, а пальці тягнуться.

Я трохи відсмикую руку, коли піднімаю очі і натрапляю на уважне спостереження прокурора-хабарника. Він ніби сам із собою посперечався, наскільки я дика. І хтось один у його голові точно перемагає.

У мене ніздрі роздмухуються від обурення, а він складає губи в короткому: «бери».

Слухаюся.

Коробочку приємно відчувати у долоні. Ледве стримуюсь, щоб не погладити. Затаюю подих і тисну на кнопку замка. Відкривши, лякаюся.

На бархатистій підкладці закріплений золотий, посипаний діамантовою крихтою та крихітними смарагдами браслет. Каміння дрібне, але які ж зайчики пускає… У мене подих перехоплює від захоплення. А потім ще раз – від усвідомлення власної жадібності.

Вдруге погляд підняти на Айдара вже страшно. Я ж знаю, що він уважний. Побачив, як спалахнула.

Тільки це нічого не означає. Я в житті не вдягну.

Продам, коли втечемо з Митьком. Це буде плата Салманова за те, що дозволив собі взяти участь у угоді на людину.

Коли думаю про це, будь-яка краса тьмяніє. Закриваю чохол, дивлюся на Айдара, не випромінюючи зайвих емоцій.

Він теж начебто серйозний, але куточки губ здають у ньому черговий напад веселощів.

– Не сподобався? – Чоловік запитує, знаючи, що яку б відповідь я не дала, без різниці. Щиру вже дали мої очі.

– Дуже красиво. Здатній покохати вас жінці, напевно, пощастить…

– Айко…

Мама перебиває і хитає головою. Я хмурюся, Салманов усміхається. Тягнеться пальцями до чола і тре його.

Знову скидає на мене погляд, шанобливо схиляє голову.

– Дякую, що дозволили собою помилуватися.

Простягає руку і крокує ближче. Я хочу показово відмовитися від рукостискання, пославшись на якусь безглузду стару традицію, що забороняє дотики, але на думку спадає шпилька. Тому ступаю нижче. Знову вкладаю свої холодні пальці у гарячу долоню Салманова. Його нігті, як і раніше, бездоганні. Як і обличчя, сорочка, волосся, костюм та запах. Вдихаю і на кілька секунд затримую. Далі затято виштовхую з легенів.