Заміж у покарання - Марія Акулова

Розділ 10

Айлін

Мене півночі трясе, я не можу ні отямитися, ні заснути. У голові на повторі давня-давня дитяча розмова з бабаси, в якій я зараз уже зовсім не впевнена. Може наснилося?

Я тоді тільки дізналася, що іноді шлюби укладаються не тому, що молоді люди закохалися і вирішили провести одне з одним життя, а тому, що шлюб вигідний для родин. Домовляються про все батьки. Молодята просто покірно приймають. Мене це так злякало, здалося настільки страшною долею, що я пережила перший у житті моральний струс. Не могла зібратися і з кимось поділитись. Як тато потім розповідав, була гучною, дзвінкою дитиною, а тут замовкла. На розмову він мене саме тому і викликав. Я залізла на коліна, довго пихкала, а потім видала...

Пам'ятаю, що тато, слухаючи, посміхався, очі блищали, але відповідав дуже серйозно. Я потім дізналася, що для нього все це було смішно. А от для мене – ні.

Він пояснив, що так буває, але в цьому немає нічого хорошого. Зараз це вже рідкість. І поки він живий – у мене так точно не буде.

Тато не просто пообіцяв – він присягнув, але минуло п'ятнадцять років і що?

Напевно, справді наснилося, бо в моїх вухах дзвенять інші слова.

"Ми віддаємо за нього Айку".

Згадую і тремчу. Щільніше притискаю коліна до грудей. Обіймаю їх і мружуся. Вперше відчуваю такої силу огиду в стінах рідного дому. Моєї фортеці. Як зараз здається – зруйнованої.

Чую дзижчання телефону і тягнуся до нього. Чекаю хоч якоїсь реакції від Міті вже кілька годин. А може, вже й не чекаю. Адже це не адекватно – спочатку до шайтану слати, а потім раптом просити врятувати…

Але якщо він не врятує, я не знаю, що робити. Образ Айдара Салманова в голові вкотре змінився. З хвилюючого незнайомця на підлого змія. Може він і справді сам все зробив? Може просто сподобалася? І він вирішив ось так…

Бридко.

Примружую очі і намагаюся прочитати відповідь Діми:

"А я казав, що так буде, Аль"

Вити хочеться. Казав, і що?

Я не вірила. Чи потрібно визнати, що була наївною дурепою? Винувата в тому, що довіряла близьким? Я тепер нікому не довіряю. Хочу тобі, та й то страшно…

Він знову друкує. А в мене серце обливається кров'ю. Після паузи в листуванні спливає:

"Добре, потім розберемося. Я все спланую. Декілька днів і заберу тебе. Добре?"

Пишу: "Добре" і видаляю останні повідомлення.

Він відповідає: "Спи, біда моя". Я слухаюсь, хай і складно.

Сниться маячня, я прокидаюся в холодному липкому поті. Тут же хапаюся за телефон. Проспала всього кілька годин, а від думок про те, щоб знову заснути, нудить. Митя більше не писав. Ніхто не писав.

У будинку тихо-тихо. Гість, звичайно, давно пішов. Батьки та Бекір доглядають сни у своїх спальнях. Підозрюю, всі у нашому домі знають про плани тата. Не знаю лише я. В теорії. А на практиці...

Я ж можу піти зараз.

На світанку. Тихо зібравши своє золото, документи, якісь кишенькові та невеликий рюкзак речей. Сісти на автобус, поїхати до столиці, там загубитися. План не видається привабливим. Мені холодно і страшно від цих думок. Нагадую собі, що Митя обіцяв усе обміркувати. Плетуся у ванну.

Коли виходжу після довгого-довгого млявого душу, безглуздих і нескінченних масок, скрабів, лосьйонів та масел, якими саме зараз чомусь захотілося обмазатись, будинок уже ожив. Мама на кухні. Тато розмовляє по телефону на першому поверсі. Тільки Бекір спить.

Чую, що тато закінчує дзвінок, говорить про щось тихо з мамою, що вийшла в хол. Сама тим часом механічними рухами застібаю останні гудзики на новому домашньому костюмі. Вибрала його під час шопінгу з Лейлою. Навіщось жалкувала, відкладала, не одягала. А зараз захотілося. З собою, звичайно, не візьму, але хоча б приємну тканину на тілі відчую.

Мама піднімається сходами. Я згадую, що за довгі роки в цьому будинку вивчила звуки кроків кожного члена сім'ї. Тільки скоро це знання стане одним із непотрібних.

Мама гальмує біля моїх дверей, трохи сумнівається, я це відчуваю, потім тихенько стукає. Може, боїться розбудити? Хоча віддати мене чужій людині не боїться.

Я тепер думаю, що вони сварилися швидше за все через це, але мама здалася. Вирішила, що батькові видніше. У грудях дуже боляче.

Прокашлююся і виштовхую з себе:

– Так…

– Встала, кизим? Спустишся до нас із татом?

– Так, дві хвилини.

Мама зітхає, киває, мабуть, і йде. А я відраховую рівно дві.

Мені здається, що якимось дивом заморожую душу. Іду акуратно, щоб тонкий лід не тріснув і почуття не прорвалися.

Спускаюсь униз, дивлячись під ноги.

Тато з мамою стоять у холі. Це вперше ми з батьком віч-на-віч одне з одним за довгий час.

До останнього уникаю дивитися на нього, а серце все одно ниє.