Заміж у покарання - Марія Акулова

Розділ 9

Айлін

Ніхто не казав, що я під домашнім арештом. Ці слова взагалі походять звідкись із дитинства, коли ми з Бекіром скандалили і мама карала нас забороною гуляти. Але зараз я відчуваю, що якщо спробую вийти, мене зупинять.

Я сиджу вдома вже десять днів. Зі мною не розмовляє батько. Похмурий брат, який, напевно, отримав не менше, ніж я. Довго не розмовляла мати.

Але одного вечора, який я звично вже проводила в кімнаті, чула, як на першому поверсі спалахнув перший на моїй пам'яті скандал між батьками. Вони кричали. Перейшли на кримськотатарську. Я мружилася, несвідомо тяглася до вух. Переживала найжахливіший досвід – коли ти стаєш причиною сутички найдорожчих людей.

Я розібрала далеко не все і чим закінчилася суперечка – не знаю. Знаю тільки, що вона стосувався мене, моєї поведінки, мого майбутнього.

Після мама підвелася до мене з вечерею.

Зазвичай залишала і йшла, бо спускатися до всіх у вітальню у мене не вистачало моральних сил, а морити мене голодом вона б не змогла. А того разу затрималася.

У мене на очі навернулися сльози, вона важко зітхнула, зробила крок ближче і сіла поруч на ліжко. Обійняла.

Під впливом найбажанішого у світі тепла я розм'якла. Захисна шкаралупа почала тріскатися. Тихесенько заплакала. Відчувала, що мамі і шкода мене, і сердиться вона, можливо, не менше за тата.

– Я нічого поганого не хотіла…

На мій шепіт відреагувала стиснутими губами, але не відштовхнула і гладити не припинила. Я для неї тепер, напевно, дуже винувата, але така ж люба дитина.

– Тато дуже сердиться, Айко. Дуже.

– Бекіру дісталося? – Я спитала, відірвавшись від плеча і дивлячись мамі в обличчя. Вона навіть постарішала. Коли я згадала про брата – сильніше насупилася, важко зітхнула.

– За брехню дісталося, звісно.

– Він як краще хотів...

Мої слова безглузді, я це знала тоді і знаю зараз. Мама на них не відповіла.

Дивилася на мене, сумнішала з кожною секундою все сильніше.

Потяглася до мого чола, почала гладити від нього по волоссю.

– Айка-Айка... – Вона хитала головою, а в мене знову на очі наверталися сльози. І не скажеш же, що трагедія перебільшена. Ми з Митьком не зробили нічого такого, що б очорнило раз і на все життя. А якщо одружуємося… То кому взагалі буде різниця?

Я навіть не помітила, як знову почала чіплятися за цю нагоду, як за рятувальний круг.

У мене ніхто не забирав телефону. Я не ризикувала нічого писати хлопцеві, але він писав і пише щодня. Хвилюється.

– Чому до мене не прийшла, дочко? Ну чому?

Мама запитала, дивлячись у вічі. У її погляді я побачила, що частину моєї провини вона бере на себе. Усі беруть. Але хіба ж все настільки жахливо? Яка різниця, що про мене скажуть люди, якщо я буду щасливою? Невже ставлення оточуючих для нас важливіше за внутрішні відчуття?

Всі ці питання я могла поставити собі, а мамі просто повторила:

– Я нічого поганого не хотіла…

Вона не сперечалася, зітхнула тяжко, обійняла міцно і скомандувала:

– Їж, кизим.

Пішла, більше не оглядаючись, залишаючи мене віч-на-віч з непотрібною мені їжею.

І дні продовжили тягнутися.

Я стежу зі свого вікна, як тато кудись час від часу їде. Соромно зізнатися, але коли його вдома немає, мені стає легше. Бо коли є – я постійно чекаю на його прихід і якусь жахливу розмову. Чекаю на покарання. А він, мабуть, каяття. Але я не можу каятися. Усередині непереможний стоп. За що? За почуття?

Я визнаю свою провину в тому, що Дмитро з Бекір наробили на весіллі. Але не за сам факт нашої зустрічі. Я постійно перебираю в голові всю допущену нами «розпусту» і не знаходжу якоїсь катастрофи.

Серед моїх університетських подруг не так вже й багато незайманих, не кажучи вже про нецілованих, але жодна з них незаміжня. Я розумію, що рівняти себе з іншими немає сенсу. У мене особливі вихідні дані. Інша родина. Але я не хочу бути винною просто за те, що дозволяю собі жити.

Коли тата немає – атмосфера в будинку не здається такою гнітючою. Я навіть кілька разів спускалася до мами на кухню. Бачила Бекіра, але не ризикнула заговорити. Він поглядом попередив, що чіпати його не треба. Мені стало прикро до сліз, але це покарання я приймаю.

Щойно чую, що ворота роз'їжджаються, піднімаюся назад до кімнати. Так триває ще три дні.

Я сиджу на ліжку, відчуваючи себе безпідставно надто стомленою, коли мені дзвонить Лейла. Бачу на екрані її ім'я та починаю тремтіти. З подругою поговорити мені ще страшніше, ніж було з батьком.

Це ж її день я зіпсувала і тепер вона про це знає.

Все, на що мене вистачило, це надіслати коротке повідомлення: «вибач». Вона лайкнула смайлом і спитала: «за що, Струмочок?». Я не відповіла, вона не наполягла. А зараз навіщось набрала.

Примушую себе перебороти бажання проігнорувати вхідний. Беру слухавку.