Наша дахозносна весна - Анна Харламова

Лейла.

Шлях до Каліфорнії…

  МИ ЇХАЛИ дуже довго. Занадто довго. На вулиці темна ніч. Ми втомились, ми голодні та хочемо спати. 

  Знайшовши мотель, ми зареєструвались, отримали ключі і от ми все так само голодні, сидимо на ліжку. В Луки болить спина через сидіння за кермом, у мене гудить голова і нудить через те, що я до болю в животі хочу їсти. Чую, як в Луки в животі бурчить. 

   — Бджілочко, я піду знайду якийсь маркет і куплю нам щось поїсти. 

   — Ні. Вже темно. На дворі ніч і я не хочу, щоб ти йшов сам. І я не хочу лишатись тут сама. — Перелякано пояснюю і чую, як мій голос мене підводить. 

   Лука дивиться на мене і в цей самий момент наші животи в унісон дали про себе знати. В кімнаті тиша і лише бурчання від голоду пронизує кімнату. Ми знесилено засміялись, і Лука все-таки підвівся з ліжка. 

   — Я дуже і дуже швидко. Я обіцяю. — Він усміхається, наче переконуючи мене, що він туди і назад. Але мій страх нікуди не зникає навіть від його типу “переконливої” усмішки. — Нам треба поїсти. В тебе голова болить через те, що ти голодна, а я просто з голоду помру. Ми більше ніколи не будемо їхати стільки годин без перекусу. Після того, як ми востаннє їли - минуло майже сім годин. 

   Сім годин… Це занадто. Я розумію його, але в мені все холодне, як уявляю, що він попере бозна куди на пошуки маркету. Ніч. Незнайоме місце. І не ясно кого можна зустріти на своєму шляху. Мене захоплює паніка і я кажу.

   — Тоді я з тобою. 

   Різко підводжусь і Лука натискає мені на плечі, змушуючи сісти мене назад. Я хмикаю і він ловить мій невдоволений погляд. Розтуляю рота, щоб протестувати, але Лука мене перебиває.

   — Кохана, це погана ідея. Мені буде спокійніше, якщо ти залишишся тут. До того ж, якщо я піду сам - я швидше повернусь. 

   — Мені ця ідея не подобається. — Мій голос підтверджує моє невдоволення. 

   Лука видихає, проводить рукою по волоссю і ніжно, наче до немовляти, говорить.

   — Кохана, я візьму мобільний. Ти завжди мені можеш подзвонити. І я обіцяю дуже швидко впоратись. 

   В мені не припиняє вирувати протест, паніка і страх. Я завжди боялась ходити вночі, люди є різні і нажаль є такі, які не являються законослухняними громадянами, яким подобається інший спосіб життя. От цього я і боюсь. Але… я не можу впоратись з уже прийнятим рішенням Луки. Я це бачу в його очах. Він починає сердитись, а я панікую все більше. 

   — Добре. Але, щоб як тільки я тобі зателефоную - ти відповів на мій дзвінок. Зрозуміло?! — Мій тон сердитий, але вже через кілька секунд я видихаю і вже м'якше додаю. — Прошу тебе. Я хвилююсь. Ти ж знаєш… 

   — Все буде добре, моя кохана Бджілочко. Обіцяю. І обіцяю, що візьму слухавку, як тільки ти зателефонуєш. 

   Лука присідає біля моїх ніг, і беручи мої руки в свої, цілує пальчики. Я усміхаюсь крізь дике хвилювання, але, що я вже можу зробити?!..

   — Будь обережним. 

   — Обіцяю. 

   Він підводиться, і я також встаю з ліжка. Лука береться за дверну ручку і цілує мене перед тим, як вийти з кімнати. Я зачиняю за ним двері і важко видихаю. Поки він не повернеться, я буду як на голках - це я точно знаю. 

   Що мені робити за цей час? Що робити? 

   Я починаю ходити по маленькій кімнаті туди-сюди і роздивлятись її в тьмяному світлі бра, яке висить над двоспальними ліжком. Тут просто та чисто. Головне чисто - це основне. Тож, я не хвилююсь про все інше. В кімнаті є ліжко, комод та свій душ з туалетом за білими дверима. В голову приходить ідея. Доки чекаю - можна прийняти душ і змити з себе пил після довгої дороги. Звичайно, це не змусить мене розслабитись і не хвилюватись, але я хоча б не зітру і без того старенький килимок під своїми ногами. 

   Починаю роздягатись і складати речі на стілець біля комоду. Знайшовши в одній із сумок халат, капчики, рушник та шампунь, йду до ванної, але перед цим ще раз перевіряю чи замкнула двері. Все перевірено. Я намагаюсь бути спокійною. 

    Заходжу до малесенької ванної, кладу на рукомийник рушник та шампунь і переступаю бортик, такої ж малесенької душової кабіни. Вмикаю воду і як ні як видихаю. Вода б'є по тілу і я намагаюсь зосередитись на цих приємних, життєдіяльних відчуттях. Виходить не дуже, але краще ніж я думала. Тож, я швидко беру пляшечку з шампунем і видавлюю собі на долоню. Втираю в своє волосся шампунь і змиваю його. Піна йде тілом і я намилююсь вся. Аромат лайму захоплює ніс і я видихаю. Це теж трішки заспокоює мене. Лука завжди каже, що це аромат який його збуджує та заспокоює, і від цієї згадки я усміхаюсь. 

   Змивши піну, я вимикаю воду, переступаю через бортик і загортаюсь у рушник. Забираю шампунь і йду до кімнати. Насухо витираюсь, одягаю халат і сідаю на ліжко. Тягнусь до мобільного. Набираю Луку. 

   Йдуть гудки. Один… два… три… Він не відповідає.

   Паніка, яка щойно була лише в шлунку, починає захоплювати все тіло. Я в полоні дурних думок і страху який паралізує. 

   Я тремтячими руками знову набираю Луку. 

   І тут моє серце остаточно обривається. 

   Мій Лука поза зоною досяжності. 

   Це як? Це що таке? Чому? 

   Де ти Лука? Де? Що з тобою? Що сталось?

   Я знову і знову набираю його, але чую лише, що мій абонент поза зоною досяжності. 

   З моїх очей прискають сльози і я не можу їх зупинити. Тихо плачу, щоб мене ніхто не почув за сусідньої стінкою. Затуляю рот рукою. Схлипую. 

   Я знову набираю його номер і знову теж саме. Плачу вже голосніше. Встаю. Ходжу по кімнаті і чую, як бурчить шлунок. Навіщо він бурчить? Не той час! Не до цього мені! Я хочу лише одного, щоб Лука зараз постукав у ці двері. Це єдине, що я хочу.

   Паніка. Страх. Шлунок затягує у вузол. Мене нудить від голоду та паніки. Я боюсь. 

   На годиннику коли Лука пішов було майже дванадцять, а тепер година глибокої, темної ночі. Його немає вже годину.