Наша дахозносна весна - Анна Харламова

Лука.

Десь між Вермонтом та Олбані… і далі…

  РАНОК почався з швидкого душу, одягання та того, що ми трохи прибрали після себе. Вночі ми знову кохалися, і якщо хтось робив ставки на те, що ліжко не витримає - то воно реально не витримало. За це ми вже заплатили. Головне, що хазяйка мотелю посміялась і сказала, що теж робила ставку на “розлом ліжка”, тож вона зможе зробити у номері ремонт. 

   Тепер ми сидимо в пабі у Вайнони і їмо перед дорогою смачний сніданок. Яєчня, хрумкий тост, половина томату, який обсмажений на грилі та квасоля в кисло-солодкому соусі. І звичайно запашна, гаряча та солодка кава. 

   Ми їмо так, наче ніколи не бачили їжі. І звичайно Вайнону це не оминуло.

   — Після такої ночі - треба добряче заправитись. — Сміється вона. 

   В цей момент заходить Рей і наче дублює слова Вайнони.

   — Після такої ночі треба подвійну порцію з'їсти. — Голосний сміх заполонив паб. 

   Ті, хто теж снідав неподалік, тихо хихотять. Ну звичайно - напевно теж ставки робили?!

   — Ми намагались зробити все можливе, щоб той хто поставив на те, що ми розвиваємо ліжко - виправдати сподівання. — Сміюсь я і Лейла мене підтримує.

   — Вайноно, дякую за неймовірний сніданок. Дякую вам усім за гостинність та неймовірну гру. — Лейла усміхається і осяює все довкола.

   — Ми вам завжди раді. — Каже Вайнона. 

   — Ваше авто біля мотелю. — Сповіщає Рей і плескає мене по плечу. — Маю їхати. А вам бажаю гарної дороги. Сподіваємось - колись побачимось. 

   — Дякую за все Рею. — Ми потискаємо одне одному руки. Він проходить до своєї дівчини, і цілуючи її швидко, виходить з пабу.

   Ми через кілька хвилин, доївши свій сніданок, підходимо до Вайнони і дякуємо за чудовий вечір та їжу, яка тут просто нереальна. Обіймаємо її і йдемо до виходу. 

   Ранок ще прохолодний, і я обіймаю Лейлу за плечи, тулячи до себе. Вона тулиться до мене, протирає долонею там, де моє серце і каже.

   — Чудові дні. І дивовижна ніч.

   Нахиляюсь і цілую її губи. Як завжди смачно та солодко.

   — Неймовірна ніч. — Додаю. — Як завжди. 

   — Як завжди. — Повторює і усміхається.

   Лейла залишається біля автівки, а я йду забирати речі з номеру і віддавати ключи хазяйці. Коли все зроблено, виходжу з мотелю і за кілька хвилин - ми в дорозі. 

   Сьогодні ми вирішили, що зупиняємося лише для того, щоб поїсти та заправитись. Ну і звичайно сходити до туалету у відведених для цього місцях. 

   — Як гадаєш, у нас є шанси, що Марія і досі живе там? 

   Чую, як Лейла через зуби вимовляє ім'я Марії. Я розумію її. І мені боляче через те, що Лейла має це все переживати. Але нажаль я нічого зараз вдіяти не можу. Проте, дуже сподіваюсь, що скоро цю проблему ми вирішимо і поїдемо додому, щоб врешті-решт одружитись. 

  — Я не хочу брехати… я не знаю. Я просто хочу вірити, що ми знайдемо її за тією адресою, про яку я забув на десять років і не згадував би, якщо б не така довбана лажа. — Чесно кажу і відчуваю, як пальчики Лейли лягають на мою руку, яка і досі лежить на її коліні.

   Видихаю і усміхаюсь Лейлі, яка намагається мене розрадити, хоча це маю робити я для неї. Беру її руку в свою і цілую пальчики. Вона тулиться до мого плеча і тихо говорить.

   — Я вірю, що ми знайдемо її і все буде добре. 

   — І я в це дуже вірю, моя Бджілочко. 

   Я знову цілую кожен її пальчик і чую, як вона видихає. 

   БЛИЖЧЕ до обіду ми зупиняємось біля якогось сімейного, італійського ресторану. Ми їхали чотири години, тож вирішили перепочити та поїсти. 

   Коли заходимо всередину, аромат піци та італійської їжі заповнює легені. Ми з Лейлою ковтаємо в унісон і проходимо до одного із столиків. Замовляємо піцу і два келихи безалкогольного пива. За кілька хвилин ми насолоджуємося своїм замовленням. Піца з папероні - гостренька та насичена смаком. Зверху піца покрита тягучим шаром смачного сиру, все це з ароматним соусом, який є ідеальним доповненням до тонкого тіста. 

    — Ідеально. — Лейла тихо стогне, коли відкушує шматочок піци.

   Я хитаю головою, погоджуючись з нею.

   — Італія - одним словом! 

   Ми поїдаємо шматок за шматком і коли відчуваємо, що от-от і луснимо, зіштовхуємося келихами з пивом і п'ємо за гарний день. Кілька ковтків і нам трохи легше. Відкриваємося на спинку диванчика і робимо кілька знімків на телефон. Ніжно цілуємось, бо все-таки це не паб у Вайнони, а сімейний італійський ресторан. Але, коли ми припиняємо цілунок, чуємо зітхання і обертаємося. На нас дивиться чоловік та жінка, справжні гарячі італійці. Їм років п'ятдесят може п'ятдесят п'ять. Гарні та закохані, це видно неозброєним оком. Ми усміхаємося до них, а вони до нас, а вже за мить вони ховаються в кухні. 

   Лейла кладе голову мені на плече і я цілую її волосся. 

   — Солоденьке для солоденьких. — Ми підіймаємо голови і бачимо жінку, яка нещодавно нам усміхалась. Вона ставить тарілку з кількома канолі* і додає. — Це від нас з чоловіком. Коли ми бачимо закоханих, які не соромляться показувати свої почуття, - ми завжди пригощаємо їх десертом. Я Франческа а он той красень - мій чоловік Матео. Ми дивимося на чоловіка неподалік і хитаємо головами у знак вітання. Він хитнув головою і усміхнувся нам навзаєм. 

   — Дякуємо. — Говорить Лейла і додає. — Це наче благословення від давно закоханої пари. 

   В цю мить Франческа миттєво розчулилась. 

   — Матео! Кохання моє - ця пара дивовижна! 

   Матео ще ширше усміхнувся дружині, і щось говорячи на італійській, відправив їй повітряний поцілунок.

   — Дякуємо за десерт. — Дивлюсь на італійку, яка підморгує нам і усміхається.

   — Смачного! — В її голосі теплий італійський акцент. 

   Вона йде, і за мить ми бачимо, як її чоловік обіймає та цілує. Лейла тулиться до мене і чуттєво зітхає. Я цілую Лейлу в маківку, вдихаючи аромат її волосся.